ЩОДЕННИК

17 серпня

Таксист висадив нас біля станції, допоміг нам з речами: велика валіза, і ще декілька маленьких. Хотілося, хоча б приблизно, знати, де зупиниться наш вагон. Поїзд стоятиме лишень дві хвилини, перон маленький. А коли зупиниться прямо посеред поля, як стрибати з сумками? Така перспектива посадки нас не радувала. Таксист співчутливо поглянув на нас: — Який у вас вагон? — Десятий. — Не хвилюйтесь, це — на пероні. Ми трохи заспокоїлись. Натомість на пероні з’явилася досить колоритна бабця, років восьмидесяти, яка заперечила слова таксиста, махнула рукою в поле і сказала: «Ваш вагон буде десь там». Почали підтягуватись люди з квитками в попередні вагони. Поїзд запізнювався вже на п’ятнадцять-двадцять хвилин ... І ось нарешті він. Наш вагон за пероном. Пробігли сьомий, восьмий, дев’ятий, нарешті десятий. Діти захекані, ми з мамою з валізами і сумками добігаємо до нашого вагону..., але провідника нема, просуваємось в наступний — двері зачинені. Провідник з’являється тільки в дверях кінця одинадцятого вагону. Починає, в буквальному сенсі, закидати у вагон спочатку моїх дітей, маму, валізи, а потім вже й мене. На наше зауваження, чому попередні вагони були без провідника, відповідає щось непевне. Далі з’являється наша провідниця, виправдовується, що її викликали до начальника поїзда. Хоча в це не дуже-то й віриться. Ми, взявши дітей, проштовхуємось крізь пасажирів до нашого купе, потім повертаємось за валізами.