ЩОДЕННИК

Мого прадіда не пустили б і на поріг її вітальні. Вона — Онисія Павлівна Кирилова, уроджена Ушакова, з дворян Московсько-Клинського повіту, залишала цей світ трохи не доживши до Різдва 1880 року. Прадід — споконвічний селянин-гречкосій, якого обсідали діти й нужда, невідомий нащадкам ні датою свого народження, ані смерті.

Навіть останній матеріальний слід по собі вони залишили зовсім не рівновартісний. Дворянка лягла під пам’ятник з чорного мармуру, а могила старого Феодосія загубилася між сотнями таких же пагорбків на сільському кладовищі і годі шукати її між густими чебрецями...

Прадідової пам’яті не торкнулися ні революції, ні війни, ні перегляди моральних цінностей. Зате кожної весни його безіменну могилу вкриває вишневий цвіт. Бренної ж слави Онисії Кирилової, здається, не обминало жодне лихоліття. Аж поки від неї не залишився уламок чорної брили, який і сповістив мене про колишнє існування людини з аристократичним походженням.

Якщо покійна була егоїсткою, то своєрідною втіхою Онисії Павлівнi може служити хіба що неодинокість її посмертної долі. Поруч, із запалої могили, базальтовим рядком до живих волає диякон Симеон: «Молю вас, братіє! Не забувайте мене!». Далі такі ж сумні спогади про Наталю Іванівну Некрасову, Микиту Миколайовича Малиновського, Петра Петровича Алексеєва. І ще. І ще...

Я тріумфую під сивими вітрами, що летять над Замковою горою, бо ще живу. Що буде потім — мене не обходить, не відчуватиму тоді дотику брудного взуття, яке чистять тут, об шматки надмогильних каменів, не чутиму брязкiту пляшок, що їх товчуть на могилах підпилі молодики, справляючи на Киселівці сатанинську тризну. Тут, як ніде, відчуваю нікчемність земних турбот і радощів, які долинають то дзвоном трамваїв з Контрактової площі, то музикою з недалекого кафе. Багач- бідняк, веселун-бурмило, геній-дурень: гребінка для всіх одна. На щастя, чи жаль? Ох, стократ був правим мудрий Екклезіаст...