ЩОДЕННИК

Зміцнілий лід дозволив рибалкам ходити по воді. Я помітив їх з поїзду, в той нетривалий проміжок часу, коли він винирнув із прогризеної дірки правого берега, простукотів по мосту й знову занурився під землю. Цього моменту завжди чекаєш, як літа, перестаєш читати книжку й прищурено дивишся у посвітлілі вікна. Інколи пригадується старий розіграш, коли ватага веселих школярів, тицяючи пальцями на Дніпро, починає голосно волати: «Дельфіни, дельфіни!..» Стомлені пасажири обертаються, а дехто розуміючи киває головою.

Вони збиваються в такі ж косяки, як і більшість тієї живності, що її намагаються вполювати за допомогою вудки. Сидять і чекають. Рибалка вже давно перестала бути способом прохарчуватися, хоча деякі, найбільш вправні, й досьогодні заробляють якусь копійку продажем улову. Інші просто приходять розвантажитися й відпочити. Хтось ловить для кота, хтось на уху, а хтось втікає від сірого мороку спілкування з власною сім’єю. П’ють традиційних «сто грам» і зосереджуються на невеличкому отворі в інший світ. Принаймні риби повинні його сприймати саме так. Чоловіки в кожухах також ловлять різне: хтось м’ясо, хтось біблійні символи чи юнгіанські архетипи. Ввечері вони беруть свої ящики, бури й інші причандалля й вирушають додому. Заходять у вагони метро та, мимоволі насолоджуючись розслабляючим теплом, тихо мріють про наступну рибалку.