ЩОДЕННИК

Коли нема вітру, легкий мороз і падає невеликий, але постійний, кружляючий сніг — по дорозі з Ужгорода в Мукачеве все спить.

Шосейка, дерева при ній, нивки, виноградники, і здається, що навіть собака, яка гіпнотизуюче дивиться на балансуючого п’яницю, із сітки котрого от-от має випасти буханка хліба.

І в автобусі сонно розмовляли:

— Ми дивилися на митників завжди зі страхом і повагою. Один нас затримав із товаром. Приякорились. Я на Львівщині живу, а двоюрідний брат — у Мукачеві. Просив зателефонувати, коли з’являться на кордоні проблеми. Нічого робити — дзенькнув із пропускного пункту. Невдовзі приїхав він і двоє в шкiрянках. Небриті й немов із похмілля. «Який?» — запитав у мене один. «Той», — показав я. Він мовчки, між прикордонниками й митниками, підійшов до нього, тріснув винуватця так, що той сандалями накрився і довго не вставав. Мукачівці по тому мирно запросили мене на каву. Випили, покурили, і нас, без затримки, пропустили.

«Я страшно люблю Україну, що мені навіть страшно», — подумалось.

...А на пероні Мукачівського автовокзалу продавали пиріжки. Мужики в засмальцьованих масивних куртках із каптурами купували, заходили в скляні «точки» і закушували ними дешеву горілку. Циркові афіші на тих магазинчиках волали: «Король лев — корабель пустелі». Треба ж... Як тоді нам, коли навіть царя звірів обізвали верблюдом?