ЩОДЕННИК

День, як день, а на душі чомусь тоскно. Писати — рука перо не тримає, розмовляти — але ж Екзюпері сказав, що слова тільки заважають людям розуміти одне одного. Гайнути б світ за очі на швидкісному авто, щоб тільки траса, вітер і я, та ба — ні авто в мене немає, ані швидкісних трас поблизу, та й погода — повний штиль.

Знаю, в чому річ. Знаю, причина в мені. Знаю, перший крок мушу зробити я. Вагаюся ще якийсь час, тоді піднімаю телефонну трубку й кажу одне слово «Зайди». Вона заходить (наші кабінети поруч). Її обличчя смутне. «Ходімо», — кажу їй. Ми вирушаємо.

Йдемо кривими запилюженими вуличками нашого міста. Йдемо мовчки. Здається, вона здогадалася, куди ми прямуємо. Авжеж, там стане легше. Я надіюся на це. Увесь тягар взаємних образ як рукою зніме. Інакше бути не може. Таке місце.

Ось і собор. Здалеку велично блищать його бані, хрести. Ще трохи, ще кількасот метрів, і ми ввійдемо в його силове поле. Ще трохи — і наші душі замиряться. Повертаємо за ріг — і спиняємось, ніби громом уражені. Ковані двері на масивному замку. Господи, та що ж це? Завжди були відчинені. Я сотні разів сюди приходив: у свята і в будень, сам, і з сином, вранці й надвечір, за потребою душі і просто так. І завше двері буди навстіж. А тут, коли найпотрібніше — замок. Я розгублено озираюся. Що робити? Куди йти?

Моя супутниця каже: «Буває». Потім бере мене за руку, мовить: «Ходімо додому. Усе гаразд».

Ми йдемо додому.