ЩОДЕННИК

Сонце поступово рухалося до заходу. Вечір. Люди роз’їжджалися по своїх оселях. Кожен занурений у власне болото проблем, турбот і переживань. Поруч мене дві пані вели милу бесіду про важке життя театральної акторки. І приємно було підслухувати, набираючись досвіду і переймаючись за долю творчої інтелігенції у наш такий нелегкий час. А люд усе забивався у рогату консервну банку з славною назвою «тролейбус». Подумалось: це ж певно тут є — й не один — письменник, художник... Адже така вже у нас держава, де кожен другий — поет. На всіх ні Спілки не стачить, нi гонорарів.

Аж тут до салону ледве проліз, став у середині проходу і... Замість знайомого і завченого напам’ять: «Ізвінітє, шо к вам абращаюсь», пролинуло зовсім інше: «Я поет...» Та далі: «... пишу вірші для вас — вночі, коли ви спите, удень — ніколи. Великий чоловік був Малишко, а я його учень. Я прочитаю вам вірш російською мовою: «У распутья.» Послухайте, будь ласка, і скажіть, що ви думаєте». І коли прозвучало це творіння людини, хотів відповісти я, що високих питань торкаєтесь ви, пане Миколо, та рима ваша дешевенька, а розмір дитячий...» Та передумав. Може, поезія — остання розрада в душі цієї людини? Та й скільки знаних поетів — спілчан пишуть гірше за нього? Десятки, сотні...

А скільки ще представників нашої безмежної обдарованої нації пише вірші (вночі, вдень — ніколи) і мріє про світле, культурне майбутнє рідної держави?