ЩОДЕННИК

Суддя на цьому засіданні був дуже строгий. Варто було жінці рота розкрити, як він негайно підвищував голос: «Ще одне слово, і вас виведуть із залу». Жінка миттєво замовкла, але минало небагато часу, і все повторювалось...

Хоча судили, власне, не жінку, судили її сина. Не маючи можливості заробити на життя вдома, хлопець поїхав у найми до Чехії. За рік заробив автомашину, нею й повернувся додому. Але термін заповненої на митниці декларації швидко минув, міліція не могла допустити, щоб авто забруднювало навколишнє українське середовище. І конфіскувала його. Тим більше, що Микола не придумав нічого оригінальнішого, ніж придбати через десяті руки відтиражований на ксероксі чистий аркуш декларації...

Хлопець, можливо, і змирився б із втратою, махнув би на те рукою. Та мама не могла допустити, щоб рік його виснажливої праці пішов котові під хвіст. Вона стала бігати то до слідчого, то до прокурора, вимагати, щоб їй сказали, куди поділося конфісковане авто, хто став його новим власником. І добігалася, тепер ось сидить у суді й слова не має права сказати. Син же серйозно порушив прийняті Верховною Радою закони, його, як твердить суддя, можна прямо-таки тут, у суді, взяти під варту. Або можна дати рік-два примусівки. Або оштрафувати.

Вийшовши з суду, мама заливається гіркими слізьми. Блідий на вигляд син (недавно він мив вікно й дуже порізав руки, зійшло немало крові) не наважується заспокоювати її, певно, стидається бути ніжним на людях. Хоча він, її Миколка, як хвалиться мені потім мама, добрий, він її жаліє. У неї ще дві дочки, обидві на заробітках в Італії. Хотіли б дітей забрати з собою, та чи візу відкриють?

— «Може б, я написала Ніні Карпачовій? – допитується вона в мене з надією. – Кажуть, що вона боронить простих людей».

Я знизую плечима. Може, й написати.