ЩОДЕННИК

«Ма, от би їх спіймати! Я б сам їм руки повідрубав. Поклав би на табуретку, і р-раз! Спочатку ліву, потім — праву». Цей монолог шестирічного Аркашки прозвучав у бік його мами, моєї колишньої співробітниці. В гості до них, у скромне херсонське селище «Янтарне-2» я потрапив нещодавно. «Ні, синок, не встиг би ти руки їм порубати! Я б ще до тебе їх задушила», — не погодилася із синком матуся. Їхня бесіда стала нагадувати виробничу нараду катів часів Торквемади: які тільки види тортур не звучали!

— Ірино! — я був просто в шоку. — Ти ж жінка, тобі людей народжувати, а не душити.

— Ніяка я не жінка! — зло відрубала 25-річна симпатюля й ляпнула долонею по клавіші вимикача на стіні. Світло не вмикалося. — Два тижні вже не жінка й не людина! — додала вона.

От уже два тижні «Янтарний-2» знеструмлений. Тричі (!) демонтували проводи з півторакілометрової ЛЕП, що веде до селища, любителі кольорових металів. Двічі нечисленні страждальники за свої гроші відновлювали лінію. Втретє — вже не по кишені. Позиція енергетиків: «Ми не можемо ставити наглядача біля кожного стовпа». Що ж, зрозуміти її можна. Можна зрозуміти й жителів «Янтарного-2», які організували бойову дружину. Вони, чергуючись за графіком, патрулюють ночами свої вулиці. В руках — обрізані труби, на повідках — сторожові пси. Позбавлені елементарних благ (світло, вода, холодильник, телевізор) люди розлючені до нестями й готові на все. «Невже, якщо впіймаєш злодія — уб'єш?» — питаю в колись доброї Ірини, з ямками-смішинками на щоках. Зніяковіла ненадовго: «Ну, не уб'ю, звичайно. Але інвалідом на все життя зроблю — це точно». «Ні, краще убити! — не погодився з мамою шестирічний пухлик Аркашка. — Хоч мультики спокійно подивимося».