ЩОДЕННИК

У невизначеного кольору штанах і брудній тільняшці він сидить на засмальцьованому матраці і з апетитом уплітає з банки кільку в томаті. Біля широкої сміттєпровідної труби все його добро: скачаний у рулон матрац і стара підлогова доріжка, віник. Нещодавно з’явився пластмасовий таз (видно, для вмивання). До стіни притулені дерев’яні двері — не на бетонну ж підлогу лягати. Буденними днями вранці він все згортає і йде до вечора. Вихідними складніше. Куди подітися, особливо якщо йде дощ? Доводиться жити нарозхрист, на очах у всіх, починаючи з дев’ятого по п’ятий поверх (наш ліфт безкiнечно ламається, і повз нього проходить величезна кількість людей).

Знаю: він пив, і в сім’ї частенько бували скандали. Не раз потрапляв в ЛТП. Коли цьогорічної зими повернувся, в доглянуту чотирикімнатну квартиру сім’я його не пустила. Спав він у «передбаннику», що об’єднує дві квартири. Стало тепло — «переїхав» на сходовий майданчик. П’яниць я також терпіти не можу, але «Якось не по-людському це»,— сказала я своєму ще не одруженому сину. Він, людина дуже добра, філософськи сказав: «Дружину виховувати як слід треба з першого дня. У цього мужика золоті руки. Ти бачила б, мамо, яка в нього чудова столярка, він із квартири іграшку зробив...»

Не бачила, не знаю. Однак пам’ятаю, сім років тому, коли наш будинок заселявся, цей сусід ходив у свіжих, тільки у світлих сорочках. І мало не через день дзвонив у мою квартиру, просив дати що-небудь почитати. Бажано, історичне. А тепер, проходячи повз нього, який сидить на матраці біля самих сходів, я щоразу думаю: вітатися чи мовчки прошмигнути повз (щоб не травмувати)?

— Здрастуйте, — кажу сусідові. І всією шкірою відчуваю безглуздість у цій ситуації такого звичного, простого побажання БУТИ ЗДОРОВИМ...