ЩОДЕННИК

Кілька років тому я відпочивав на невеликій базі у самому серці Карпат. Все було б добре, якби не одне серйозне «але»: на базі не було гарячої води. На мої скарги працівники тільки знизували плечима і радили скористатися послугами лазні, розташованої прямо на території бази. Однак усмак попаритися мені так і не вдалося. За весь час відпочинку лазня жодного разу так і не відкрилася. Про це я спитав директора бази, з яким за час відпочинку встиг подружитися. Він у відповідь тільки хитро посміхнувся і сказав: «Розумієш, я говорив підприємцеві, що орендує в мене сарай під лазню, що не буде у тебе клієнтури. Відпочиваючих мало і на них багато не заробиш, а місцеві до тебе не підуть».

— Чому? — здивувався я.

— Влітку всі миються у гірській річці, а взимку можна прийняти ванну і в тазку. Та й скільки тієї зими.

Цю історію я пригадую цього літа часто, коли щоранку грію воду для душу. Аргументи мого знайомого, які я кілька років тому вважав образливими для мешканців невеликого гірського села, розташованого поблизу бази відпочинку, сьогодні стали у нас чи не загальноприйнятими. Гарячої води немає і невідомо, коли вона з’явиться. Звикаємо ми і жити влітку без електроенергії. Процес адаптації народу до такого роду «подарунків» проходить успішно. Мої знайомі намагаються кожен погожий день використати для того, щоб помитися у невеликій і, вiдверто скажемо, не дуже чистій річці, що протікає через місто.

Шлях від цивілізації до первісного суспільства проходять швидко. А з екрана телевізора розумні мужі розказують про те, що в нас криза й енергоносіїв не вистачає. Щоправда, більшість моїх знайомих за ці самі енергоносії платить справно, вони розуміють ситуацію і допомагають, як можуть, своїми грошима країні, котра переживає чергову кризу. І ще сподіваються, що з початком зими в їхні квартири прийде гаряча вода, хоча, як сказав директор маленької бази відпочинку, «скільки тієї зими», та й усі вже, схоже, звикли приймати ранкові ванни старим прадідівським способом — з ковшика...