ЩОДЕННИК

Дивне у нас ставлення до своїх геніїв. За життя, зазвичай їх не дуже люблять і цінують, особливо влада, а після смерті починається загальне поклоніння. При цьому шанування часом приймає найсвоєрідніші форми. Якось доля занесла мене до одного з маленьких районних центрів. На одній із площ містечка побачив пам’ятник. На невеликому постаменті сидів дуже худий чоловік із вусами та грав на кобзі. Якби не підпис — Тарас Шевченко, то зрозуміти, що переді мною був пам’ятник Великому Поету, було б майже неможливо.

Усі спроби дізнатися, хто ж автор даного витвору, ні до чого не привели. Можливо, ініціаторам встановлення даного пам’ятника було просто незручно за його вигляд. Утім, звідки в бідному маленькому райцентрі стільки грошей, аби поставити великий красивий пам’ятник Тарасові Шевченку, гідний його генія. Ось і встановили те, на що вистачило. Сумно.

І все ж приголомшує навіть не кількість пам’ятників Тарасу Шевченку, споруджених останніми роками в усіх куточках України, в багатьох із яких він, до речі, ніколи не бував. Прикро за інше. Дуже рідко сьогодні можна зустріти на книжкових розкладках й у нечисленних книгарнях його твори. Ті ж, які продаються, часто не по кишені збіднілим читачам. Ми дивимося «Вогнем і мечем», а подібної епопеї про сповнене трагізмом життя Тараса Шевченка так і не знято. Не кажучи вже про екранізацію його творів, адже вони, їй-Богу, варті того. Все-таки дивна у нас любов до геніїв...