ЩОДЕННИК

Либонь, у кожного з нас є обов’язки, які ми виконуємо (даруйте за парафраз) не з обов’язку, але за покликом душі. Той щодня подає жебракові з підземного переходу якийсь дріб’язок, той хоча б раз на півроку провідує в селі рідну матір, той купує коханці на кожне побачення букет троянд, шампанське й шоколад, той безкоштовно впорядкував і доглядає біля свого багатоквартирного будинку клумбу, той… — та мало в кого який пунктик.

Є він і в завідувача клубом Вікторії Горіної із села Ковалів Канівського району Черкаської області. Її син-четвертокласник навчається в школі, яка знаходиться в сусідньому селі Литвинець (тут розташована центральна садиба КСП і школа). За кращих часів із Ковалів до Литвинця школяриків підвозив автобус. Але ті часи давно минули, і тепер дітлахам доводиться ходити по науку в сусіднє село пішки. Добре, коли випогодиться — то й кількакілометрова дорога видається, не такою далекою. А от коли негода, то батьки вже й бояться пускати своїх чад з хати. Очевидно, багатьом ковалівським дітям довелося б цієї зими навчатися вдома на печі, якби не тітка Віта. Проводжаючи до школи свого десятирічного сина Олексія, вона не цурається й інших дітей, яких їй доручають односельці. Отак і йдуть вдосвіта через поле вервечкою: попереду вона стежку топче (слава Богу, доля ні зростом, ні силою не обділила), за нею десяток школяриків з портфелями та ранцями чимчикує.

До дзвінка на перший урок якраз устигають.