ЩОДЕННИК

Я живу тут недавно і знаю небагатьох. Однак із цим чоловіком пенсійного віку ми вже вдруге здибуємося в ліфті. Уперше це сталося десь перед Новим роком. Тоді, зауваживши в моїх руках барвисту пачку вівсяного «Геркулесу», чоловік сказав, усміхаючись:

— Королівська каша — сніданок пенсіонера.

Сьогодні ми мовчимо. Обоє з порожніми руками. «Королівська каша» за цей час подорожчала більше як на гривню. Кусається. А вона ж чи не єдина, яку можна смакувати без цукру і без масла. Була б вода та дрібка солі, і вже — делікатес!

Сумно кивнувши головою, виходить на своєму поверсі сусід. Що тут скажеш?

У важкі повоєнні роки бабуся вчила нас ніколи не скаржитись на життя, бо завжди знайдеться хтось, кому ще гірше. Це не філософія зловтіхи. Осторога.

А по телевізору ситі пани знову торочать про голодомор, той, 1933-го, про занепад культури і мовні пріоритети.

Вони не мріють про «королівську кашу» на щодень, — нехай лише на воді і з дрібкою солі, — як пенсіонер, якому вона вже недоступна, як бомж, котрий ночує на сходовому майданчику між поверхами, за трубою сміттєпроводу, як засмучена жінка з дівчинкою років семи, що, подзвонивши у двері серед дня, просить хоча б шматочок хліба чи картоплину: «У мене їх шестеро». Подаю четвертину батона і трохи пшона. Вибачаюся. «Королівська каша» і для мене відходить у сферу святковостей.

А надворі весна 2000 року.