ЩОДЕННИК

У неї мертвий голос. Луна забутого людьми колодязя. «Я залишилася одна. Зовсім одна. Нікому води подати...» Мені нічого їй сказати. Пам'ятаю її 28-літньою. У грайливій «легкокрилій» сукенці. На височенних шпильках. Вона прилетіла підкоряти Київ. З її черевичок пили шампанське. Шанувальники, яких вона сама вибирала. Вони танцювали під її дудку. Новоспечений чоловік-киянин також затанцював. Як і всі. Йому було зручно за її красивою спиною. З її грошима на кооператив. З її вмінням заводити зв'язки і приймати гостей. З її майже патологічною пристрастю до чистоти i краси. Тільки тепер вона зрозуміла, що та зовнішня краса — лише... порох. Все розсипалося прахом. Модно «упакованого» чоловіка звабила інша. Старший син непутнім був у юності, чужим став у сорок років. Йому б тільки гроші, гроші. Виманив у неї в борг все, що вона мала за продаж своєї хорошої квартири, і відрікся від матері. Нещодавно невістка сказала: «Щоб більше вона не переступала нашого порога». А їй дуже потрібні гроші. Щоб визволити з в'язниці молодшого, улюбленого сина, якого вона народила у тридцять. Ні- ні, він не винен. Усі підстроїли. Однак у високих кабінетах, до яких вона стукається два роки, ніхто не хоче зрозуміти. А їй так важко. Їй уже (страшно подумати!) за шістдесят. Болить серце. Болять ноги торгувати на ринку — працювати на хазяїна. Вона залишилася без дітей, без грошей, без віри у справедливість. «Одна, зовсім одна, — її мертвий голос ледве чутний з телефонної трубки. — Зі мною тільки Біблія. Шкода, що ця мудра книга прийшла до мене так пізно».