ЩОДЕННИК

На переговорному пункті, звідки я факсом пересилаю матеріали до редакції, — весь комплекс послуг зв'язку. Тут також приймають плату від населення за телефон. Щодня, за винятком початку кожного місяця. Про це є належне оголошення. Та ніби нікому нічого не відомо. Саме у ці неприйомні дні до віконечка каси один за одним ідуть підозріло нетямущі громадяни і, незважаючи на табличку на склі, канючать:

— Дівчинко, візьміть за телефон. В порядку винятку, га?

— Золотко, до зарізу треба: від'їжджаю!

— Киценько, тільки з мене! Біжу за шоколадкою!

«Киценька», хоч як би хотіла шоколадку, нічим не може зарадити: комп'ютери відключені, для них у ці дні готують програму на новий місяць. І їй давно набридло це пояснювати. Коли ж потік прохачів стає особливо інтенсивним, телеграфістка здіймає руки і з досадою вигукує:

— Не доходить!

Я посміхаюсь, а про себе визначаю: це ж скільки їх таких. Ідуть і йдуть. І це ж вони не тільки біля каси «Телекому», вони й там, де вирішують серйозніші справи, — обирають місцеву владу, депутатів, президента врешті-решт... Дехто й досі на повному серйозі вважає, що такі документи, як, скажімо, Конституція, потрібно виносити на всенародний референдум — нехай народ, так би мовити, зі своєю мудрістю... А може, це справа все-таки спеціалістів? Потім спробуй знайти крайнього: так вирішив народ! («Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!») Гукнув, звичайно, хтось один — той, кому це було вигідно, а всі тільки підтакнули. Програма в комп'ютері закладена-не закладена — їх це не хвилює. Вони гукають, бо звикли гукати. Вони йдуть, бо звикли йти. А думати не звикли. Тому людині за комп'ютером без програми на завтра залишається хіба що картинно змахнути руками та вигукнути з досадою:

— Не доходить!..