ЩОДЕННИК

Тихо й непомітно, як лагідні кроки, підкрадуться миті, i з календаря вічності опаде ще один Вересень.

Але поки володарює в лісі він і, немов Орфей, носиться над нами, зазиваючи в гущавину своїми прекрасними мелодіями. Тут, на його заповідних стежках, ми раптом починаємо чути й розпізнавати дивовижні голоси. Здалося на мить, що у птахів, як і в людей, також є свої опери.

Так, мабуть, це звучить якась особлива — пташина — опера! На всі лади й голоси: ніжна трель, розкотистий бас, дзвінке сопрано. Є хор, є солісти. Й, давши волю фантазії, ми навіть вгадаємо її сюжет.

Ледь чутно перешіптуються про щось верхівки сосни й дуба. В них якісь свої таємниці. А ще за хвилинку чується обережний шурхіт травинок. Ліс нерухомий і спокійний. Можливо, це вітер заплутався серед стовбурів, немов риба в неводі? Навіть листя в прозорому повітрі здається застиглим, як метелики в шматочках викинутої морем золотистої смоли.

Поки ще осінь нечутно біжить від стовбура до стовбура, хоче загубитися серед них, залишитися невидимою. Але подивися, Вересне, вона вже наздоганяє тебе. Як легко знімає вона з гілок зів'яле листя, золотить його майже на льоту й скоро заведе з ними перші хороводи. Ось зараз у неї в полоні могутній дуб. Але він безмовний, безсилий: знає, що програв цю німу битву.

Не засмучуйся, Вересне, не сумуй. Зовсім скоро поезію осені з'явиться виганяти чаклунка-зима. Вона також стане підстерігати її в сповненому чудес лісі, ховатися в золотому царстві й лякати першими крижинками замерзлих крапельок роси. А потім, як небачений великий птах, що відчув силу в стрімкому польоті, надовго примчить сюди на крилах снігів і вітрів. І хтось у холодному білому лісі відчайдушно шукатиме примарну, зникаючу між стовбурів весну.