ЩОДЕННИК

Йдемо Подолом. Оновлений, а подекуди й новий Поділ викликає подвійне почуття — і радість, і розпач... На пам'яті старий Поділ зі своєю аурою, духом. З дво-, триповерховими комуналками та селекційними тарганами. З вправними й передбачливими євреями-крамарями, які завжди дуже бідні й у яких усе є. З Віктором Некрасовим — постояльцем численних подільських винарень. Куди воно все поділося? Всюди реклама вітчизняного пива — якого хочеш. Замовляємо найкраще в світі — оболонське. До пива — солоні горішки. Заморські. Свої перевелися — вимерзли, вигоріли, висохли, вимокли... Сіль — розчинилася, випарувалася. Добре сидимо. Навпроти — Макдональдс. Там усе є. Все — завезене звідти. Навіть смердючий маргарин, яким пропахла вся Америка. Тепер і ми нюхаємо, хоча й без насолоди, але ж за немалі гроші. Бо швидко й красиво. До нашого столика крадькома, озираючись на конкурентів, тихенько підійшов бомж. За вишуканим звертанням вгадується інтелігент — інженер, або вчитель, або вчений- мислитель. «Вибачте, будьте ласкаві. У вас пляшечки звільнилися?». Сховав свою дорогоцінну здобич за стіною й крадькома — до сусіднього столика. Раптом різко змінює курс, обминаючи юну офіціантку. «Вон отсюда, бродяга! Много вас тут таких...». І вихопила спорожнілі пляшки з-під носа мисливця-мислителя.

Розгортаю свіженьку газету. Претенденти на президентське крісло обіцяють усім щастя. Порівну. Їх уже п'ятнадцять! Щастя порівну між собою? Не розумію щось, бо дурний...