ЩОДЕННИК

Із редакції польського журналу прийшов лист. Заступник редактора дякував мені за додатково надіслані тексти, запевняв, що тепер добірка виглядає цілісною, однак радив зачекати: позаяк переклади моїх творів польською не ідеальні, то він доручив одному зі співробітників доопрацювати їх. Але й це ще не все. Приблизно за два-три тижні вони надішлють мені виправлений варіант для звірки — щоб, бува, не трапилося нісенітниці. І вже після цього запланують добірку в якесь із чисел. Звісно, я отримаю авторський примірник і гонорар.

Того ж дня мені зателефонувала знайома з міського історичного музею. Музей передплачує кілька вітчизняних літературних часописів, і знайома повідомила, що тримає в руках останнє число одного з них, де вміщені мої тексти. Уже за півгодини я тримав той часопис у власних руках. Яким же було моє розчарування. Мало того, що редакція «промаринувала» новели три роки поспіль, мало того, що вмістила мізерну дещицю від надісланого, мало того, що в одному з текстів викреслила ключову фразу — то ще на додачу в прізвищі автора, себто моєму, зробила помилку. Коли я, обурений, зателефонував до часопису, мені слова не дали мовити, натомість стали бідкатися на злидні, мимохідь згадали за помилку, мовляв, з ким не буває, а за хвилину перевели балачку в ділове русло: чи не міг би я там, у своєму містечку, знайти для їхнього часопису якогось спонсора?

Атож, я буду шукати спонсора. Ймовірно навіть, що знайду. Та, либонь, у зверненні до благодійника помилюся і замість київської адреси впишу варшавську. З ким не буває...