ЩОДЕННИК

Парадоксальний факт: у селах здавна неприязно ставилися до жінок, у господі яких завжди все ладиться. Навіть моя мати, людина освічена й мудра, і та доволі часто зиркає на обійстя сусідки: і картопля в тієї не мерзне, і хліб удається напрочуд пухкий та білий, і курчата з-під квочки вилуплюються всі до одного, і корова добре доїться, і вишні родять рясно, і чоловік у неї сумирний та роботящий. І все це в сусідки без найменшої напруги — з посмішечкою, приказочкою, ніби за помахом руки. А тут хоч плач, хоч скач: і робиш день і ніч, і в усьому собі відмовляєш, а зась. Не виходить, і квит. Ніби наврочено. Звісно, ображаєшся. Звісно, сердишся на весь світ. Де вже тут стримати емоції? І вони знаходять свій вихід у пошуках крайнього. Крайнім зазвичай виявляється той, у кого все ладиться.

Авжеж, «щасливців» на селі лічені одиниці. Невдахам у масі своїй легко вдається «вивести їх на чисту воду». І вже повзуть селом чутки: та то вона (називається прізвище) ворожить, та то якась бабця «поробила» їй на удачу, та то вона десь їздила і їй «дали» чарівне слово...

Пливе у червневій імлі село. Село трударів споконвічних, село вічних невдах. Садки померзли, корови не дають молока, хліб виходить прісний і несмачний. Цураються люди одне одного, гнів та образи накопичують. А може, нам не ображатися треба, не пліткувати, не заздрити, а завітати до сусідки та й запитати, в чому ж рецепт її удачі? Може, весь сенс у дрібці солі? А може, у воді? А може, справді, — в чарівному слові? Дивись, поділиться. Дивись, і ми заживемо.