ЩОДЕННИК

Моя майже п'ятирічна доня прокинулася сьогодні в доброму гуморі й почала відразу ж розповідати сон. Ніби ми переселяємось у «Мирославію», і всі люди, знайомі й незнайомі, і родичі, і всі-всі допомагають переносити нам речі, «і у всіх цих людей немає свого дому, і всі живуть разом, і там, де вони живуть, багато-багато ліжок, і всі там сплять».

Я не відразу зрозуміла, про яку «Мирославію» йдеться, подумавши, що дитина згадує гостину в Мирослави, доньки моєї шкільної подруги. Але ця маса ліжок в одній кімнаті…

«Це та Мирославія, де зараз війна», — пояснила доня.

Не знаю, що спровокувало цей дитячий сон: може, репортажі з таборів албанських біженців, а може — генетична пам'ять, успадкована від мого батька, який семирічним хлопчиком під час утечі «на Домбас», де жили родичі, й куди, вважалося, ніколи не дійде німець, після ночівель «покотом» у клубах і школах тричі потрапляв під бомбардування, а одного разу — посеред мосту через Дніпро, де ані сховатись, ані втекти, і ззаду напирають дишлами інші підводи, крики, стогін, внизу вирує й кипить вода, а згори — ревище штурмовиків із чорними хрестами. Або від мами, яка потрапила в таке саме пекло під Конотопом…

Батьки й досі не можуть спокійно чути слово «бомбардування».