ЩОДЕННИК

Зайшов якось у приміщення паспортної служби та й остовпів від несподіванки: до кожних дверей черги, як у брежнєвські часи за ковбасою. З якого б це дива стільки народу.

— Що дають? — звертаюся жартома до хвоста однієї з черг.

Не зрозуміли. Мовчать. Врешті один «вмикається напряму»:

— Прописку дають...

Що прописку — зрозуміло, тільки чому всьому місту водночас? Це запитання так і залишилося без відповіді. Аж доки не поїхав у село до батьків. Сусідка (вона у сільраді працює) побачила мене та й гукає з подвір’я:

— Довідатися приїхав чи забирати?

— Кого забирати? — перелякався я.

— А, то ти нічого не знаєш? — підходить ближче сусідка. — Зараз усі сільські, чиї діти в Луцьку проживають, прописуються до них, бо тут — чорна година. Президент розпорядився, щоб пенсію не держава платила, а колгосп — у рахунок оренди земельних паїв. А колгосп наш не має прибутку ані гривні, ще й за попередні роки податків не сплатив сорок тисяч. Посіяв же оце восени, може, процентів із тридцять від плану. Так що сільські пенсіонери вже до смерті своїх пенсій не побачать. А міські — отримують. То готувати документи чи як?

Он воно що! Он чому «радянські» черги в паспортній службі!

— Негайно готувати! — раптом відповідаю я по-сільському — на повний голос. — З мене все, що належить!

А як же інакше? Я ж не Президент. Мені дорогі мої батьки.

Олег ПОТУРАЙ, «День»