ЩОДЕННИК

23 квітня

Наше село розташоване в обіймах двох річок — відомого Ірпеня та його притоки, відомої тільки тим, хто живе недалеко від неї, невеликої грайливої річечки, ім’я якій давно-давно колись придумала якась небайдужа душа, — Кізка. На її берегах завжди було багато рибалок. Піймав чи не піймав що-небудь, а душу відвів. Череди корів, випасаючись на прибережних луках, пили її чисту водичку. В ній віками, як качата, хлюпались дітлахи кожного літа. Та років із вісім тому, коли з Гаврилівської птахофабрики стали безбожно зливати в Кізку всі відходи свого виробництва, річка перетворилася на брудну стічну канаву з вонючою чорною рідиною. В ній пропала риба, зникли навіть п’явки й жаби, тільки копошились якісь огидні черв’яки. Навіть собаки гидували туди ступати в найбільшу літню спеку. Років із чотири димерчани і демидівці, що живуть на берегах цієї водограйки, писали листи і скарги в усі державні інстанції, що мають опікуватись природою. Останніх років півтора з’явилась надія на воскресіння Кізки. Видно, на птахофабриці врешті-решт спорудили нові очисні системи, бо вода значно почистішала. Собаки п’ють воду. По берегах річки вже ходять лелеки. А вчора довелось порадіти, побачивши стовбур верби, яку по-своєму міг погризти тільки бобер. Значить, повернулись знову ці звірятка, які пропали декілька років тому.