ЩОДЕННИК <B><I>22 квітня</I></B>

Якось несподівано розвився дуб біля пам'ятника Шевченку. Пам'ятник знаменитий, вважається кращим у світі. А дуб знають тільки харків'яни. Це найстаріше дерево в місті, народилося воно раніше за Харків. Але дуб вже постарів, він просто вмирає. З кожним роком відсихають гілки, тепер стирчать тільки товсті оцупки. Дуже давно тріснув стовбур, тріщину заклали цементом і стягли залізним бандажем.

Якби це була не така реліквія або росла вона в іншому місці — давно б спиляли. А так — шкода. Всю зиму я проходив повз це могутнє дерево-інвалід з якимось виразним почуттям приреченості. Але ось настала весна, й на зростаючих з оцупків гілках з'явилися ніжні листочки. Ностальгія, як і годиться навесні, має змінитися надією, та ні. Гілок стало менше. Ще дві всохло, залишилося вісім. «Ну ще рік-два. Потім все одно спиляють». Не треба! Дуб біля знаменитого пам'ятника — також символ.

Сам того не бажаючи, він уособлює наше життя. З кожним роком у нас щось відсихає й відпадає. Здається, що суспільство тільки втрачає свої цінності, колись такі міцні, як у нього гілки. Під корою товстий луб ще жене сік, але його вже не вистачає. Люди ще дорожать своїми переконаннями, створюють родини, намагаються заробити, але цього вже мало...

Тільки сьогодні я зрозумів, чому це дерево народжує таку ностальгію. Не через порепаний стовбур і спиляні гілки. Це символи старості, а вона повинна бути почесною. Та дуб зростає в міському саду, а не в лісі. Навколо нього доглянуто й немає молодої порослі. Його не замінить молоде дерево. Більше мені не хочеться проводити паралелей.