ЩОДЕННИК

19 лютого

«Караюсь, мучуся, але не каюсь». Цими словами можна визначити стосунки багатьох людей з телевізором. Це ті з них, хто звик дивитись або телесеріали і роками сидить перед екраном, плутаючи імена героїв і подій їхніх життів, надуманих сценаристами і режисерами; або всілякі шоу, заповнені як не напівпридуркуватими комедіантами всяких клубів і кварталів, то політично заангажованими журналістами, що стягують на свої «незалежні та чесні «шустер-віртуальні» програми бездарних політиків, більшість із яких давно вже втратили просту людську порядність і приходять на телестудії, щоб з перекошеними від люті обличчями злити бруд із своєї душі на наші нещасні й дурні голови. Але ж зізнаюсь, що вже не перший тиждень о 22.20 поспішаю до телевізора, щоб на «Інтері» подивитись цикл передач «Кремлівські діти». Вважаю це недаремно згаяним часом, адже автори розповідей про «великих радянських» без прикрас і втаємничень говорять про долі кремлівських і батьків, і дітей. Ще й ще раз з гіркотою згоджуєшся з думками П. Загребельного, висловленими в написаному в листопаді 2008 р. листі до Володимира Базилевського: «Поки цивілізованими націями керували, привівши їх до розквіту, Рузвельти, де Голлі, Аденауери, нами правили чабани». Чабани, які, в анкетах писали, що мають «незакінчену початкову» освіту, як, наприклад, улюблений Сталіним нарком Микола Єжов, чиїми стараннями знищені мільйони людей.