ЩОДЕННИК

18 грудня

... Ранком на кухні з’явилася моя трирічна донька. Вона, явно, була не в гуморі: «Мамо, куди зникла гаряча вода? Я кручу, кручу кран, а води нема. Не розумію, де ці дядьки подівали в трубах воду?» Ми з чоловіком, посміхаючись, переглянулись. Донька наполягала: «Навіщо забрали воду?» Сівши снідати, Тоня продовжувала голосно обурюватись. Вона настільки захопилась, що невдовзі ми почули на адресу тих «дядьок» щось на зразок: «Ви — китайські іграшки», «ви путаєте мені нерви». Це було, напевно, найбільшою лайкою в її дитячому лексиконі. Оскільки вона своєю дитячою інтуїцією відчула (а, можливо, зрозуміла з наших дорослих розмов), що китайські іграшки — то часто є погано, неякісно. Авжеж, не встигнеш купити їх, а вже маєш купу уламків і деталей. І от тепер ці іграшки стали в неї ототожненням із чимось негарним і несправедливим. І, хоч дівчинка ще невеличка, вона влучила в точку. Всі мої знайомі, у яких малі діти, при спілкуванні виражали ледь стриману лють. Хтось вирішив погратись в іграшки, а півстолиці — без тепла. Набридливі солодкі передвиборні обіцянки, свідоме замулення очей народу, мовляв, як його люблять, як про нього піклуються, як зроблять його щасливим, як напишуть хороші закони, як не дадуть замерзнути в холодну зиму у власних квартирах — все це часто не витримує випробування часом і розбивається в друзки, — як ті горезвісні «китайські іграшки»