ЩОДЕННИК

23 квітня

Прикро, коли тебе зраджують друзі. Боляче, коли непорозумінням ображають рідні люди... Біль і прикрість викликали в мене в 90-ті роки перші виступи О. Солженіцина, який тоді повернувся з еміграції в рідні пенати. Звикнувши до того, що письменник-дисидент довгі десятиліття закликав «жить не по лжи», важко було згодитись з його планами «обустройства России». Хотілось вірити, що то зопалу, що Нобелівський лауреат, оговтавшись на рідній землі, зуміє адекватно і чесно мислити. Та йшли роки, а реакція письменника, який для радянської інтелігенції був втіленням честі й совісті, ставала дедалі агресивнішою, нетерпимішою, імперською. Час не вилікував свідомості цієї людини, а чимдалі озлоблював, довівши його до стану махрового шовінізму в ставленні до окремих народів — казахів, чеченців, татар... Особливо ж хворобливу ненависть викликає у цієї людини Україна. І вже не біль, не прикрість, а бридоту в чесних людей викликають останні «изречения» Солженіцина, надруковані на початку квітня в «Известиях». «Хохлонді, хохлоцид, хохломор» — до якого цинізму, безпардонства і непорядності треба докотитись у свої 90 років, щоб так плювати на національний біль народу-сусіда, гени якого є і в крові Олександра Ісайовича. Бог вам суддя, пане Солженіцин. А я, як і весь український народ, тепер знаю, як із поваги і любові народжуються ненависть і презирство...