ЩОДЕННИК

13 грудня

Лекція була якась нецікава, тому кожен із нас читав щось своє. Сусід по парті попросився почитати мою українську книжечку. У нього виходило так смішно, що нам вже мали зробити зауваження, а то й вигнати з аудиторії. Дівчина з передньої парти повернулася і теж попросилася почитати українською. Сказала, що знає українську, бо має бабусю на Житомирщині і щоліта до неї їздить. Вона прочитала анотацію, перепитала, що означають слова «відчування, призвичаєне до нестерпності» і віддала мені її назад зі словами: «Дякую, поностальгувала». Я запропонувала їй взяти цю книжку почитати. Я не наполягала, але при цьому почувалася трохи як наркодилер. В принципі, це таки наркотик. Варто спробувати щось одне, і далі вже не зможеш зупинитися, зафанатієш. Я запропонувала їй ту книжку як євшан-зілля. Це багато для мене означає, я не кожній людині віддаватиму читати мого улюбленого прозаїка Тараса Прохаська. Я пам’ятаю, яким одкровенням для мене була його проза. Я ділилася з нею сокровенним. Але вона відмовилася. А далі вона повелася просто як у старому анекдоті. Вона сказала, що одна книжка українською у неї вдома вже є. У мене невеличка проблема: не можу примусити себе сміятися з анекдоту, якщо вже хоч раз його чула. Тим більше, що вона, судячи з усього, не жартувала.