Щоденник

20 липня

З кожним роком шкільна програма стає дедалі складнішою. Зараз діти змушені вивчати іноземні мови з першого класу, поступово до переліку звичних шкільних дисциплін додаються нові — логіка, етика, культурологія, економіка. Відповідно, стає більше й домашніх завдань, кількість підручників, а точніше — кількість кілограмів, які діти тягають у школу й зі школи на своїх ще тендітних плечах. Так, знання — це добре, ще змалку громадян України намагаються долучити до знань, щоб потім вони стали хорошими спеціалістами, справжніми фахівцями. Але є й інший бік медалі — психологічний. Чи подумали ті, хто створює шкільні програми, про це? П’ять днів на тиждень школярі роблять домашні завдання з чотирьох-п’яти дисциплін, витрачаючи на це приблизно 1,5 — 2 години — це в кращому разі. Вони хвилюються, адже не всі розуміють матеріал відразу, переживають, що в школі отримають низький бал, їм буде соромно перед однокласниками, які підготувалися краще... Словом, дитяча психіка не витримує. Як наслідок — нервовий зрив. Скажете, це перебільшення? Можливо, якби це трапилося не з моїм знайомим, я б із вами погодилася. Але з п’ятикласником Дмитром сталося саме так... Здавалося, вихід є — звернутися до шкільного психолога. Але в нашій країні така штатна одиниця вважається необов’язковою в навчальних закладах, а точніше — держава просто економить. Шановні батьки, президентами, дипломатами й адвокатами не можуть стати всі, комусь треба керувати автобусами, будувати будинки й збирати врожай на полях. А психічне здоров’я дитини й нації загалом важливіші за амбіції стати мамою чи татом супер-мега-класного спеціаліста.