ЩОДЕННИК

22 жовтня

Одних закритість пригнічує. Інших же приводить до тієї подібності справжньої діяльності, яка ніколи не насичує ні тіло, ні душу. Як свою, так і людей навколо.

На початку 80-х років сторіччя, що вже минуло, наші гуртожитки в Дніпропетровську стояли поруч. Їдальня транспортного, до речі, була зовсім нікудишня. І доводилося часто бігати в їдальню університету.

Я завжди придивлявся до цих, якихось дуже гордих (так мені тоді здавалося) університеток. Адже місто наше було весь час закритим. Іноземців і близько ніхто і ніде не бачив. От, наприклад, ця спокійна й старанна дівчинка... Яка ж перебудова повинна була статися в її душі... Подальша «перебудова» Горбачова тут просто відпочиває.

Потім було все. І щось на зразок прибуткового бізнесу. І щось на зразок переслідування владою. І її прем’єрство з чимось на зразок бурхливої діяльності. Єдине, чого ніколи не було (і вже ніколи не буде) в цьому дорослому житті — це тієї тогочасної студентської безтурботності, коли можна було замість нудної лекції зірватися й поїхати на канатці на острів купатися. Або пити пиво в автоматах у парку Шевченка.

Що залишається у нас від минулого? У кожного — своє. В одних — погляд. У інших — голос. У третіх — хода. У цього дівчиська на все подальше життя зберігся лише її сміх — такий відкритий, безпосередній, беззахисний. І такий невдаваний, все ж таки...