Шевченко, Ребров, а хто ж наступний? Дещо про наше невміння виховувати футбольні таланти
У 1994—1995 роках ми мали, за визначенням, не тільки вітчизняних фахівців, перспективну молодіжну збірну, але подивіться, хто з того складу заявив про себе на повний голос? Шевченко, Ребров, Шовковський і... все. Зараз починає сходити зірка Андрія Воробея, але йому ще треба багато працювати, щоб вийти на європейський рівень. І чи зможе він це зробити, залишаючись у донецькому «Шахтарі»? Погодьтеся, що чотири висококласні гравці (якщо враховувати й А. Воробея), підготовленні в українському футболі за вісім років, — це замало.
Не кращі справи і з «доводкою» запрошених гравців: Каха Каладзе та Валентин Белькевич — скоріше виняток, та й обом ще бракує стабільності. Оце невміння «розкривати» футбольні таланти стало з середини 80-х років чи не найголовнішим бичем нашого футболу. Наведу конкретні приклади. Середнє покоління уболівальників, певне, пам’ятає, як сходила зірка Олексія Михайличенка. Молодий і перспективний гравець, тільки-но з’явившись у складі київського «Динамо», одразу ж зарекомендував себе з найкращого боку. Але час ішов, а тренери не поспішали надавати молодому гравцеві постійне місце у «основі». І лише після того, як у 1986 році у навколофутбольних колах поповзли чутки про перехід Михайличенка до московського «Динамо», Олексій почав постійно з’являтися в основному складі киян і вже наступного року став кращим гравцем команди, а ще через рік — олімпійським чемпіоном.
Наприкінці 80-х років так же «пересиділи» у дублі Сергій Юран і Андрій Канчельскіс. Перший, з’явившись в основному складі динамівців лише після від’їзду за кордон Олега Протасова, значно посилив гру команди. Однак уже через півтора року залишив клуб, зберігши у душі образу за вимушене довге сидіння на лаві запасних. Чи не звідти з’явилося відоме: «У меня с хохлами свои счеты»? Андрій Канчельскіс навіть не добрався до основного складу київського «Динамо», перейшов до «Шахтаря», а вже через два роки потрапив не кудись, а до «Манчестер Юнайтед», де став одним із провідних гравців.
Найсвіжішими прикладами є Олег Венглинський, Володимир Маковський та Сергій Мізін. Перші два явно засиділись на лаві запасних та у другому складі киян, незважаючи на те, що демонстрували футбол пристойного рівня (той, хто бачив гру В. Маковського за збірну Білорусі, погодиться з цим твердженням), і місця в основному складі, навіть епізодично, не отримували. У результаті обидва таланти, без перебільшення, були загублені.
Особливо жаль Сергія Мізіна. Той, хто слідкував за ним ще з моменту його появи у складі київського «Динамо», не міг не відзначити його швидкість і прекрасну координацію рухів, точні передачі на 30—40 метрів, вміння мислити на футбольному полі та з’являтись у потрібний час у потрібному місці. Коротше кажучи, це був природженний плеймейкер, яких так бракує нашому футболу. Але у київському «Динамо» ані М. Фоменко, ані Й. Сабо навіть не намагалися використати ці якості Сергія, доручаючи йому здебільшого руйнівну роботу. Справу намагався виправити Володимир Онищенко, під керівництвом якого С. Мізін тренувався ще у юнацькі роки, але його перебування біля керма київського клубу було нетривалим. Після цього футболіст відправився у «подорож» по українських клубах, але в жодному з них не знайшлося тренера, який би зміг по-справжньому розкрити його талант. Зараз Сергієві вже 28 років, але є надія, що не все втрачено, і у разі його переходу до команди Олега Романцева він нарешті покаже, на що здатний. Більш того, якщо «Спартак» збереже у своєму складі Єгора Титова, то тандем півзахисників Титов — Мізін може стати одним із кращих у Європі.
На жаль, у більшості вітчизняних тренерів відсутнє вміння розкривати і шліфувати футбольні таланти. Так, вони можуть створити сильну команду з футболістів, що вже відбулися як гравці, та за наявності у ній двох-трьох «зірок». Але як тільки останні переходять до закордонних клубів, то команда, що називається, «сиплеться». У деяких з наставників часом просліджується недовіра до перспективної молоді, і в той же час в основному складі постійно з’являються футболісти, які нічим себе не проявляють і чий ресурс уже давно вичерпано. Хто зна, чи мали б ми сьогодні нинішніх Шевченка і Реброва, якби їм не довірили постійного місця в основному складі та тримали на лавці запасних. Може, їхній талант розкрився б у закордонних клубах, до яких вони перейшли б за значно менші суми, чи, може б, їх спіткала доля О. Венглинського та В. Маковського?
Зараз київське «Динамо» поступово перетворюється з українського клубу у таку собі збірну Східної Європи, складену з невідомих широкому загалу легіонерів. І це об’єктивна реальність: не маючи власних футбольних талантів, через нездатність тренерів наших команд майстрів виховувати таланти з перспективної молоді, флагман нашого футболу в умовах фінансової скрути змушений вести пошук у друго- та третьорозрядних клубах наших найближчих західних сусідів. І оскільки більш-менш пристойний гравець навіть з цих країн коштує на європейському трансферному ринку не таку вже й маленьку суму, то купувати доводиться маловідому, хоча, як стверджують, перспективну молодь. Добре налагоджена селекційна робота — це тільки півсправи, вона повинна бути доповнена кропіткою роботою з талановитою молодю і довірою до неї. Без цього українському футболу не досягнути високих цілей, які перед ним ставляться. Тож будемо сподіватись, що гіркий досвід минулих років буде враховано, а присутність на тренерському містку киівського «Динамо» нашого футбольного метра — Валерія Васильовича Лобановського, якого «День» принагідно вітає iз днем народження, сприятиме зростанню новачків до гравців європейського рівня.
