«Шкода, що за океаном цього немає»

Як розповiли американськi вояки — вихiдцi з України, вони самi зголошувались, коли довiдувались про цi навчання. З iншого боку, їх радо брали на «Щит миру» в Україну, адже їхнiм головним козирем було знання української мови. Тож на цi навчання їм потрапити було досить легко.

Американський вiйськовий Василь Прокопик вперше приїхав в Україну. Як вiн розповiв, його батько пiд час Другої свiтової вiйни опинився у нiмецькому концтаборi, а першу дружину батька вбили. Вiд цього подружжя в Українi залишилася донька, яка нинi проживає в Луганську. У 1955 роцi батько нашого спiврозмовника приїхав до США, де вдруге одружився на нiмкенi.

«Я своєї сестри до цього часу ще не бачив, — каже В.Прокопик, — а пiд час навчань на Яворiвському полiгонi ми вперше зустрiлися». За його словами, батько, коли ще iснував Радянський Союз, боявся писати до своєї дочки в Україну. I тiльки, коли Україна стала незалежною, почали листуватися. В.Прокопик розповiв, що має дружину-американку, його сини — Андрiй та Василь — володiють українською мовою. Василь каже, що встигає вчити своїх дiтей i українським традицiям.

На запитання, що йому найбiльше сподобалося в Українi, В.Прокопик каже: «У вас всi так гарно вдягаються. Шкода, що в Америцi цього не має. У нас все простiше — джинси i футболка». I продовжує: «В Українi дуже гарно: багато лiсiв, гарних квiтiв, хороша погода. В США всього цього набагато менше, а там, де я зараз мешкаю, земля взагалi червона i набагато менше зеленi».

Вiдповiдаючи на запитання, чи не виникає бажання повернутися на Україну, Василь зауважив: «Звичайно, що я хочу повернутися на батькiвщину батька. До того ж, я знайшов тут свою родину». Родиннi коренi Василя походять iз села Стрiлки, що поблизу Старого Самбора (Львiвська обл.).

Ще один наш спiврозмовник — американський вiйськовий Левко Iваськiв (його батьки виїхали з Тернопiльщини до США в 1944 роцi), на миротворчих навчаннях на Яворiвському полiгонi він уже вдруге.

Вiн також висловив бажання повернутися на землю батькiв: «Я тут прожив би , хоча добре знаю, що в Українi життя важче, анiж в США. Знаю i те, що є люди при владi, якi користуються нею i збагачуються самi, не дбаючи про добробут людей. Вони замiнили лишень прапор, але серце i погляди свої не змiнили».

За його словами, головна вiдмiннiсть американцiв вiд українцiв полягає в тому, що в Українi «тiснiше родинне коло, — каже Левко. — Це українська ментальнiсть — пам'ятати про своїх батькiв, а американцi вiдсувають батькiв вiд себе. Я не хочу казати, що ми це робимо навмисне — просто в США життя йде бiльш швидшим темпом, i не вистачає часу на все. Тому чимало американцiв вiддають батькiв у будинки для людей похилого вiку».

Щодо вражень про Україну, то, за словами Левка, вони чудовi i незабутнi. «Найбiльше американським воякам сподобалися українськi жiнки. Усi казали, що це найгарнiшi жiнки в свiтi, — говорить вiн. — Запам'ятається українська гостиннiсть i краса Львова».

А найбiльше, що не сподобалося американським воякам, вихiдцям з України, це, за їхніми словами, «сильна русифiкацiя українського вiйська». «Нас, вихiдцiв з Українi, — наголосив Левко, — ображало те, що українськi вояки спiлкуються не українською, а росiйською мовою».

Утiм, не зважаючи на ностальгiю за Україною, нашi спiврозмовники з розумiнням ставляться до українцiв, якi емiгрують в США, як вони кажуть, «за хорошим життям». «Ми цього не засуджуємо, — каже Василь Прокопик, — адже Америка на цьому i побудована».