Перейти до основного вмісту

Сім років «Надії»

Унікальна київська школа дає освіту дітям з фізичними та психічними недугами
20 листопада, 00:00
Фото Володимира РАСНЕРА, «День»

Йдеться про київську спеціальну школу «Надія» для дітей із вадами фізичного й розумового розвитку. Такий статус школа отримала менше року тому. До цього ж «Надія» спеціалізувалася тільки на дітях-церебральниках.

Зараз у школі 170 учнів, котрі навчаються за спеціальними програмами, в основному — за гувернерським методом, тобто вдома. Всі вони тією чи іншою мірою вражені недугою, переважно церебральним паралічем; і ще — майже всі вони не можуть самі себе обслуговувати. У більшості своїй ці діти в минулому носили страшне тавро: «навчати неможливо». І ось сім років тому в них з’явилася «Надія».

А починалося все з одного хлопчика — Олексія Лопана, котрому тоді було 6 років, і з одного педагога — Георгія Юрійовича Полякова. Зустрілися вони восени 1991 року в дитячому лікувальному центрі в Пущі-Водиці, де в той час працював невропатологом брат Георгія Юрійовича — Анатолій. Сам Георгій Юрійович викладав філософію в педінституті імені Драгоманова. Хлопчик, уражений важкою формою церебрального паралічу, з серйозним порушенням мови, дізнавшись про те, що дядько — вчитель, сам заговорив із ним.

— А ви знаєте, що в мене ніколи — ніколи в житті — не буде вчителя! — вимовила дитина спересердя. І ці слова ще треба було зрозуміти. Георгій Юрійович зрозумів, навіть без допомоги мами Олексія, і став для хлопчика його першим учителем.

Удень — основна робота, лекції в інституті, ну а вечорами — заняття вдома з Олексієм: важкі, виснажливі, не рахуючи часу, крок за кроком, із самих азів.

— Треба було відчути в собі сили, усвідомити, що я це можу, — згадує Георгій Юрійович.

І лише коли з’явилися перші успіхи з Олексієм, він звернувся до своїх колег-викладачів дефектологічного факультету педінституту з проханням про допомогу в розробленні навчальних програм для подібних дітей, ну й, звісно, — у роботі з ними. Спочатку на цей заклик відгукнулися близько двадцяти викладачів-дефектологів. Однак надалі залишилися працювати лише одиниці: адже одна справа — все життя займатися теоретичними розробками, і зовсім інша — щоденна практика. Серед тих, хто й досі з «Надією», — Тетяна Костянтинівна Ульянова, Іван Миколайович Цимбалюк, Олена Коваль.

Услід за Олексієм у Георгія Юрійовича та його колег з’явилося ще 12 учнів. Це ті діти, котрі ні на хвилину не можуть залишатися без батьків, і внаслідок цього не можуть навчатися в спеціалізованому інтернаті, тобто по суті приречені на довічне «байдикування», навіть при повністю збереженому інтелекті.

Природно, з кожним із цих дітей треба було займатися за суворо індивідуальною програмою, що враховує, крім освітніх, ще й необхідні медичні аспекти. Незабаром до роботи підключилися й кілька студентів-старшокурсників педінституту. Нинішня завуч «Надії» Наталія Бондаренко — із числа тих найперших випускників. За її словами, «не свої» тут надовго не затримуються. «Надія» — це своєрідний тест, і не тільки на професійну придатність, а й на суто людські якості. Зараз у школі працюють 80 педагогів.

А тоді, попервах — найсерйознішим випробуванням для Полякова та його колег стала міська медико-педагогічна комісія, яка відразу ж «забракувала» кількох дітей із тих, котрі вже розпочали навчання. Довелося знову й знову доводити, що ці діти все-таки навчаються. Інколи з величезними труднощами, але все ж доводили, здирали з дітей це тавро, давали надію — і дітям, і їхнім батькам.

Школу зареєстрували у ГУНО й офіційно відкрили у жовтні дев’яносто другого — рівно через рік після першої зустрічі Георгія Юрійовича з Олексієм Ломаном. Сьогодні із 170 дітей у школі 50 навчаються за загальноосвітньою програмою для дітей із збереженим інтелектом, 30 — за програмою для дітей із затримкою психічного розвитку, решта 90 — за спеціальною програмою для дітей із розумовою відсталістю на фоні церебрального паралічу. Всі ці три програми фінансуються державою. Є ще одна програма, розроблена педагогами школи: соціально-реабілітаційна, для тих дітлахів, котрі не пройшли комісію і вважаються такими, що їх навчати неможливо, але при цьому прагнуть вчитися.

За цією програмою діти навчаються за рахунок коштів спонсорів і частково — своїх власних батьків. А смисл такий, що за три роки сім із тринадцяти дітлахів, раніше визнаних комісією «неперспективними», зараз уже переведені на державні програми навчання.

Нині про «Надію» знають і за рубежем: у Словаччині, Англії, Німеччині, Італії. Позаминулого літа кількох дітей із цієї школи приймав у себе Папа Римський.

Треба сказати, що досвід створення подібної школи — ледь не перший на всіх неосяжних просторах колишнього Союзу. І при цьому фактично досі немає власного повноцінного приміщення: школа займає всього дві невеликі кімнати в колишньому дитсадку на вулиці Ушинського. Інші приміщення дитсадку, які так сподівалися зайняти педагоги школи, райадміністрація Залізничного району віддає під склад комерційної фірми.

І на відкриття нового навчального року, який цього разу довелося сумістити з ювілеєм школи, для того, щоб прийняти всіх своїх дітей разом з батьками, Георгію Юрійовичу довелося нелегально відкрити порожні приміщення дитсадка.

— Тут я зміг би розмістити все необхідне для школи: і спортивний зал із тренажерами, і медичні кабінети, а також — класи для всіх категорій дітей, котрих батьки привозять на заняття прямо до школи, — сказав тоді директор школи. Він бачить свою школу в майбутньому як єдиний освітній, медичний і соціально-реабілітаційний комплекс для широкого кола дітей із різними відхиленнями в розвитку.

Поки що це не більше, ніж мрія. Тому педагоги школи, батьки і, звичайно ж, самі діти продовжують жити надією на те, що рано чи пізно і в них буде своє повноцінне приміщення, і на те, що колись нарешті й держава зверне увагу на їхні проблеми.

У всьому іншому цивілізованому світі такої проблеми давно не існує: в Європі, наприклад, діти-церебральники із збереженим інтелектом відвідують нормальні загальноосвітні школи за місцем проживання, де з ними працюють за повною програмою, включаючи необхідні медичні послуги. А їхні батьки у цей час спокійно заробляють гроші, знаючи, що з їхніми дітьми все гаразд, адже в школі їх обслуговують спеціальні асистенти, так звані соціальні працівники.

Для мами ж Олексія Лопана, вимушеної весь свій час проводити невідривно поруч із сином, — це тільки лише мрія і, схоже, — мрія нездійсненна...

№223 20.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати