Скинення тиранів
Політика знову переповнює ефір та вулиці. Тож і кіно мусимо дивитися політичне. Хоча це заангажованість досить відносна, бо картина британського режисера Кевіна Макдональда «Останній король Шотландії» змальовує події більш ніж 30-річної давності в надзвичайно, на перший погляд, далекій від нас Уганді. Але... Загалом цей фільм — один із багатьох, які останнім часом у Європі та США знімають про Африку. Чи то певне спокутування провини перед колишніми колоніями, чи гостра нестача тем і сюжетів, однак ці стрічки різноманітнішими не стають. Все одно акцент на екзотику, на жахи розореного війнами та злиднями Третього світу, все одно доволі прямолінійні сюжети при всій своїй дидактиці працюють на розвагу. «Останній король Шотландії» — не виняток.
Тим паче що й тема вельми вдячна — про президента Уганди Іді Аміна, котрий, подібно до його «колеги», правителя Центрально-Африканської Республіки Бокасси, уславився як найстрашніший диктатор в історії Чорного континенту і як людожер. Він прийшов до влади на початку 1970 х, і за якісь неповні десять років свого правління встигвинищити кількасот тисяч чоловік. А декого, як було сказано, навіть з’їсти. Звичайно, щоб оповісти цю історію, режисер закидає у фільм прибульця — білошкірого європейця, випускника медичного коледжу Ніколаса Гаррігана. Той обрав Уганду для своєї післядипломної практики навмання, просто тицьнувши пальцем у глобус. А вже в Уганді, знов- таки суто випадково, став не просто персональним лікарем Аміна, а ще й його радником. Ну і далі за стандартами подібних фільмів: спочатку безтурботне життя на владній верхівці, секс із піддатливими тубілками, поступове прозріння, протистояння злу, чудесне спасіння. Начебто, принаймні так запевняють автори фільму, все те було насправді, всі події та персонажі реальні. Так чи ні, але кіно досить-таки типове і не надто видатне. За одним лишень винятком — на ім’я Форест Вітакер.
Шанувальникам гарного кінематографа цей актор запам’ятався воістину незабутньою роллю найманого вбивці, котрий живе за кодексом самураїв, у фільмі Джима Джармуша «Пес-привид». Нова, зовсім іншого штибу роль, як видається, набагато ліпше показує його акторські здібності. Та й сам фільм став відомий після відзначення Вітакера «Оскаром» за кращу чоловічу роль.
Якщо бути точним, то Амін у виконанні Вітакера — це, власне, Дракон із хрестоматійної п’єси Ісаака Шварца. Як і в казкового монстра, в Аміна — Вітакера так само кілька голів, тобто облич. Він їх міняє з огляду на розвиток подій, на ситуацію, на те, з ким спілкується. То він улюбленець народу, балакучий популіст, то — божевільний параноїк, то — невимушений і дотепний розпорядник світської тусівки, то свій у дошку хлопець, з ним можна потеревенити про дівок, то суворий, але дбайливий «батя-комбат» на чолі свого війська, то — оскаженілий від люті кат... Усі гримаси міняються так невимушено, що не встигаєш навіть подивуватися. Пекельна сила і спритність. Здавалося б — як такого подолати, в нього ж навіть поцілити неможливо.
Але ж подолали. Зусиллями багатьох людей, які позбулися страху, вбивши дракона всередині самих себе. І серед перших таких сміливців став зовсім юний, легковажний і недосвідчений парубчак із Шотландії Ніколас Гарріган. Людина з усього лиш одним лицем.
