Слони і списоносці

Останній день Московського міжнародного кінофестивалю розпочався скандальним інцидентом. Журі Гільдії кінознавців і кінокритиків присудило спеціальний «антидиплом» фільму російського молодого режисера Романа Пригунова «Самотність крові» — за необґрунтовану участь у конкурсі ММКФ через низьку якість самої картини. Диплом було вручено директору по зв’язках з громадськістю фестивалю Петру Шепотиннику, який був тут же та активно сприяв стрічці. Сварка, що виникла з цього приводу між присутніми журналістами, показала, м’яко кажучи, неоднозначне ставлення до вердикту кінокритиків. Ваш кореспондент попросив пана Шепотинника прокоментувати подію.

— Наскільки я розумію, «антидиплом» вручається мені та всім, хто ратував за цю картину, як знак того, що ми зробили неправильний вибір. Проте свій вибір я вважаю правильним. Пригунов — дуже талановита людина, справжній синефіл. У нього є вражаюче уміння відтворювати на екрані предметне середовище з приголомшуючою деталізацією, з прекрасним відчуттям звуку. Те, що колеги цього не побачили і влаштували демарш, — Бог їм суддя. Я сперечатимусь з ними після фестивалю як неофіційна особа, простий глядач.

Надалі на денній церемонії вручення призів російської кінокритики, ФІПРЕССІ, глядацьких симпатій і Федерації кіноклубів Росії обійшлося без сенсацій. Глядацькі симпатії (і любов Федерації кіноклубів), як і очікувалося, дісталися «Зозулі» Олександра Рогожкіна — професійному видовищному кіно, що розглядає події Другої світової війни у нехрестоматійно пацифістському ракурсі. Російську частину призу кіноклуби віддали Ігорю Масленникову за його позаконкурсні «Листи до Ельзи». Журі ФІПРЕССІ також відзначило «Зозулю» разом iз «Доповненням» Кшиштофа Зануссі. Приємно здивувала все та ж Гільдія кінокритиків — свого «Золотого слона» вони присудили «Чехoвським мотивам» Кіри Муратової. Навколо цього фільму взагалі склалася неоднозначна ситуація. Більшість аналітиків, кінознавців відзначали його як один iз кращих у конкурсі. У той же час велике журі «Чехoвські мотиви» дуже спантеличили, і «Слон» у результаті залишився єдиним трофеєм фільму. Сама Муратова поставилася до ситуації з гумором, але її стрічку — єдину з усіх конкурсантів — можна беззастережно віднести саме до авторського, говорячи більш сучасною мовою, арт-хаусного кінематографа. Усі суперники абсурдних, складних за структурою «Мотивів» тією чи іншою мірою представляли жанрове, тобто масове, розважальне мистецтво.

Вечірня роздача вже не слонів, але списоносних «Святих Георгіїв» — обернулася торжеством жанру. Перший вердикт у номінації «Краще виконання чоловічої ролі» не залишав сумнівів у перевагах журі. «Срібний Георгій» дістався Вілле Хаапсало, який зіграв фінського снайпера у російській «Зозулі», який не бажав воювати. За жанровою приналежністю «Зозуля» — антивоєнна драма. Двоє воїнів, що проштрафилися, з російської і фінської армій (їх грають, відповідно, Віктор Бичков і Вілле Хаапсало) з волі долі потрапляють до дівчини- саамі (чудове виконання Анни- Крістіни Юссо). Саамі — справжня звичайна людина, дитя природи, таке ж мудре, як і безпосереднє. Їй вдається примусити забіякуватих хлопців забути про війну, пригадати мирне життя, полюбити це життя у собі. Гуманістичне послання картини прочитується без зусиль, і для російського суспільства, стомленого чеченським конфліктом, є більш ніж актуальним.

Присудження «Георгія» за кращу жіночу роль викликало подив — нагородили Мікако Ітікаву з японської «Синяви», — дуже погіршеного варіанта фільму про латентних лесбіянок «Покажи мені кохання». Нічого видатного ні в режисурі, ні в акторських роботах, ні у сценарії не відзначав навіть найбільш доброзичливо налаштований на азіатське кіно оглядач. Утім, справедливості заради потрібно сказати, що яскравих жіночих робіт на конкурсі було небагато. Можна було б відзначити хіба що Анну-Крістіну з «Зозулі», але це вже був би очевидний перебір. Олександру Рогожкіну дали «Георгія» за режисуру, хоч на нього, на рівних, могла б претендувати Муратова; у «Чехoвських мотивах» режисерська робота — колосальна і якісна.

Спеціальний приз журі знову здивував. На цей раз ощасливили досить посередню іранську мелодраму «Поклик землі», що відверто експлуатує знахідки старшого покоління іранського поетичного кіно. Історія нерівного кохання сільської дівчини до бідного робітника, знята у привільному ландшафті північного Ірану, могла б бути цікавою ще п’ять років тому; але нині це виглядає, скоріше, як соцреалізм, ніж як реалізм поетичний.

Однак головне потрясіння чекало причепливих кінокритиків у фіналі церемонії. «Золотий Георгій» за кращий фільм віддали «Воскресінню» — екранізації братами Тавіані однойменного роману Льва Толстого. Найдовша і найнудніша історична драма, зроблена зі школярською старанністю, виглядала як розгорнена ілюстрація до хрестоматійного тексту. Тобто з таким же успіхом можна було б перечитати Толстого. Однак у кінозал ідуть не для того, щоб перечитувати текст, а щоб дивитися фільм, тобто у будь-якому випадку розраховують на кінематографічну якість. Саме цієї якості, цієї розробки самодостатньо візуальної мови у Тавіані немає. Там, де можна було б розпалити пожежу пристрастей, вони малюють акуратне полум’я на полотняному заднику. Їхня Росія цілком відповідає тій країні, яку вони напевно бачили у радянських екранізаціях класики. Можливо, саме цією ретельно продуманою відповідністю, фільм і підкупив журі — адже західних виробів а ля рюс досі було дуже багато… Але, знову ж, пробачте за впертість, у фільмі цінні насамперед новизна і глибина авторського осмислення реальності — життєвої чи літературної, а не точність деталей, за якою краще звернутися до документального екрана.

На жаль, ця суперечка стара, набагато старіша за сам кінематограф.

Останній же приз фестивалю, проникнутий пафосом вшанування акторської професії, — називається він «Я вірю! « і носить ім’я Станіславського. Його прийняв з рук Олега Табакова гість iз Америки Харві Кейтель. Закінчився ММКФ так же, як і розпочався, жіночою темою — якщо на початку були «Вісім жінок» Франсуа Озона, то на закритті продемонстрували «Фатальну жінку» Брайана де Пальми.

Звичайно, фестиваль заслуговує на більш докладну розмову, але попередньо можна констатувати, що Москва у своїх перевагах цілком відповідала останнім Каннам і Венеції — там також у фаворитах виявилися традиційні стрічки, які не вирізняються особливими відвертостями.

Більш докладний аналіз цієї тенденції, а також розбір відкриттів і невдач ХХIV московського кінофоруму читайте у найближчих номерах «Дня».