Совість та екологiя
Після ядерної катастрофи у Чорнобилі почали створюватися всілякі громадські організації по допомозі ліквідаторам, евакуйованим тощо. Одного разу я поїхала в Москву за запрошенням Анатолія Карпова (відомого шахіста), який очолив «Чернобыль-помощь» і чимало зробив для потерпілих, у тому числі і за рахунок особистого авторитету, і за рахунок особистих коштів.
На цю безславну «посаду» його умовили ліквідатори, тому що Карпов був відомий як людина совісна і у цьому відношенні досить відкрита, незважаючи на колосальну зайнятість, самозаглибленість та замкнутий спосіб життя, обумовлені саме шаховими «боями» і підготовкою протягом багатьох років.
Його згода на тлі наслідків катастрофи для одних виявилася повною несподіванкою, для інших — природним поривом натури багатогранної, складної, самодостатньої, однією з граней якої і була здатність до співчуття.
Почуття моральної відповідальності за свій спосіб життя, за свою поведінку в суспільстві, за стан суспільства і за все, що відбувається в країні, за поведінку влади в тому числі, — те, що називається СОВІСТЮ, а також СПІВ-ЧУТТЯ чужому горю, співчутливість властиві не кожній людині. Хоча майже кожна людина намагається привласнити собі це почуття, тобто совість. На відміну від доброзичливості, що людині НІЧОГО НЕ КОШТУЄ, співчуття і жаль вимагає плати: СПІВ-УЧАСТІ як витрати фізичних і душевних сил, емоцій та нервів, а іноді і матеріальних коштів.
Доброзичливість — автоматична норма-форма цивілізованої поведінки людини, її звичка — друга натура. Совість мало або зовсім не причетна до даного автоматизму. Тобто такий автоматизм не властивий совісті як почуттю (глибоко інтимному і досить обтяжливому), тому що вона є безсонним і беззмінним контролем насамперед поведінки душі, велінь серця. І вчинки людина робить або під контролем совісті — моральні діяння, або без такого контролю — кон’юнктурні дії й аморальні вчинки.
Тобто совість — примушує, безсовісність — звільняє... Така собі дилема.
...У готелі «Москва», де днювали-ночували трудоголіки з «Чернобыль-помощи», я зустрілася... з очима людини, явно не тутешньої, «імпортної». Але така в них була надривна туга і такий неприродний блиск, що виникають тільки в часи глибоких сумнівів і занепокоєння совісті. Як з’ясувалося пізніше, це був американець, прізвище якого в США досить відоме, і тому, з етичних міркувань, я його не назву.
Лише на треті нічні посиденьки його прорвало... Син заможних батьків, він відмовився від усякої допомоги і «заточив» себе добровільно в самотній скромності, якщо можна так сказати. Справа в тому, що його батько, високопоставлений військовий, був дублером екіпажу, який скинув атомні бомби на японські міста Хіросіму та Нагасакі. І коли хлопчина усвідомив цей факт біографії батька і наслідки атомного бомбардування, він утратив спокій, втратив життєву опору... Кожен може собі уявити, скільки вистраждала ця людина в глибині свого серця (на момент нашої зустрічі йому було близько 40 років), яке відчуження від батька і світу пережив, щоб повернутися до світу через Бога. Він об’їздив майже весь світ, відвідав усі святі місця, зустрічався з матір’ю Терезою — духовною сподвижницею стражденних фізично і духовно, допомагав людям, але так і не знайшов внутрішньої рівноваги. Коли йому ставало самотньо у своєму будинку (в Америці), він йшов на вокзал і мовчки спостерігав за людьми. Він ні з ким не вступав у душевні розмови: і не прийнято, і не зрозуміють, не переживши подібного, і занадто зайняті своїм меркантильним маленьким світом, у якому все можна помацати руками.
Він їздив і в Хіросіму. Я можу уявити, як він бачив це місто і музей із приголомшливою панорамою заживо палаючих людей, з яких звисають шматки шкіри. Можу уявити, тому що бачила це і на свої очі під час відвідування Японії, і мені стало погано фізично... І не тільки. Я вже пережила Чорнобиль — наслідки мирного атома. В Японії відчула наслідки атома військового. І нове розуміння перетрясло мене заново, ще раз, та так, що я не могла нормально ані читати лекцію, ані спілкуватися з людьми. Та реальність була сильніша, значиміша, повчальніша, ніж ця — у якій я перебувала в оточенні вже дітей хіросимської трагедії, які давно адаптувалися в нових реаліях, але які співчували потерпілим у Чорнобилі, далеким-близьким людям.
Ось і цей американець приїхав у Москву не просто побачити потерпілих, але й почути їх. Правильнiше, почути від них щось таке, ще невідоме його душі, що допоможе знайти рівновагу, примиритися з реальним-нереальним світом, якщо неможливо до нього адаптуватися. Він не спав ночами, намагаючись не пропустити жодного слова, сказаного тими, хто пережив Чорнобильську катастрофу, він чіплявся за їхнє нове світовідчування, як потопаючий — за соломину, тому що хотів виплисти зі своїх страшних сумнівів, що руйнують психіку, на поверхню чистої гладі душі і сенсу буття. Не знаю, чи здолав він себе, опинившись у центрі незвичної йому довірливості слов’ян, які дозволяють чужим торкатися до свого таємного. Не знаю... Але він приїжджав ще багато років і жив по кілька місяців серед чужих- своїх, близьких-далеких, виходить, жив комфортніше.
Трохи пізніше я отримала листа від незнайомої Жанет Кенні з Австралії, яка у шістдесяті роки була активістом руху проти ядерної зброї та ядерних випробувань, зазнаючи жорстокого тиску влади і в Англії, де жила, і в інших країнах світу, куди приїжджала. Відома співачка, вона втратила голос через нерви і підкорилася обставинам, що були сильніше за неї, а підтримка інших людей, зайнятих проблемами особистого характеру, була дуже слабкою. І покинула Англію разом з чоловіком (художником), вибравши для нового проживання більш природне місце — Австралію. Але совість мучила її багато років і, довідавшись про мене, Жанет написала, що моя поява — це виправдання її зникнення...
Ще пізніше покінчили життя самогубством (?) «зелені» Петра Келлі та Герт Бастіан — одні з тих, хто стояв коло витоків альтернативного («зеленого») руху в Німеччині і життя за іншим законами в цьому світі. Для більшості, зайнятої суєтою суєт, відхід із Землі Петри і Герта залишився непоміченим. І лише близькі їм душі, розкидані по земній кулі, напевно ще гостріше відчули населену самітність світу, зайнятого грою у світ і життя. І не важливо, чи знали вони взагалі про існування цих двох.
Так і залишився самотнім (хоча і заматерів) ще один «зелений» Німеччини, мій близький друг Хайнс Ляїнг. Його подвижництво ще якось можна пояснити в Німеччині і зовсім неможливо в Україні.
Де наші «великі» захисники природи і народу, колишні короткострокові міністри екології та кандидати в президенти Юрій Щербак, Юрій Костенко та інші?.. На дипломатичній та депутатській службі, тому що захист навколишнього середовища руйнує кар’єру і добробут, вимагає єства людини як умови розуміння природності світу природи, законів сьогодення, а не знання правил ігор — політичних, дипломатичних або депутатських. І тільки Ліна Костенко, не володіючи ані регаліями, ані посадами, бореться за відновлення природності клаптика України, що зветься зоною, непридатною для проживання людини. Тому що володіє і єством, і совістю, і Божим даром, і душею, у якій вміщується величезний світ з омертвілим клаптиком землі, що належить Україні як державі, і душі Ліни Костенко. Вона знає, що від відродження цього клаптика прямо залежить порятунок інших. Тільки ці інші цього не розуміють, тому що і живуть в інших, ірреальних світах, на самому верху й у самому низу. Середини немає...
