Спіткнулися об секретарів

Як очікується, найближчим часом члени уряду розглянуть допрацьований варіант законопроекту «Про Кабінет Міністрів». Минулого тижня, у зв’язку з неузгодженістю в багатьох питаннях, цей проект закону так і не був затверджений. Одним зі спірних питань є повернення інституту держсекретарів. П’ять років тому цей інститут уже існував у країні. Тоді держсекретарів призначав глава держави і, на думку політичних експертів, вони були «вухами» Президента в уряді. Нині пропонується, щоб держсекретаря призначали безпосередньо члени Кабміну, однак останні все одно не особливо горять бажанням відроджувати цю посаду.

Секретаріат Президента вважає, що майбутній закон про Кабінет Міністрів повинен відновити в міністерствах посаду державних секретарів. Таку позицію висловив радник глави держави, керівник Головної служби політики інституційного розвитку Ігор Коліушко.

За його словами, держсекретарі повинні бути державними службовцями та залишатися на своїх посадах і при змінах Кабміну. «Цим забезпечується інституційна пам’ять і професіоналізм діяльності апарату міністерства», — наголосив радник Президента. Він також вважає, що держсекретарі не стануть перешкодою для реалізації повноважень міністрами.

Однак, опозиція перспективі повернення в ієрархію української влади інституту держсекретарів зростає. Так, днями лідер КПУ Петро Симоненко заявив, що поява посад міністерських держсекретарів призводить до двовладдя в уряді. Введення посад, на думку головного комуніста країни, також призведе до внутрішніх конфліктів і суттєвих ускладнень при прийнятті управлінських рішень. Лідер КПУ так само застеріг усі політичні сили від «принади в разі впровадження інституту міністерських держсекретарів використовувати його для працевлаштування партійних кадрів».

Свою критику щодо можливого повернення інституту держсекретарів висловлюють і безпосередньо члени уряду. Міністр вугільної промисловості вважає, що нові посади в складі уряду гальмуватимуть прийняття рішень виконавчою владою. А міністр оборони Анатолій Гриценко у свою чергу впевнений, що інститут держсекретарів покликаний розділити політичні посади в міністерствах і працівників апарату міністерств. За його словами, в Міністерстві оборони таке розділення вже існує. Зокрема, як зазначає Анатолій Гриценко, Генеральний штаб, який управляє Збройними силами, є деполітизованою структурою. При цьому введення в Міноборони інституту держсекретарів, на думку Гриценка, призведе до появи ще одного полюса прийняття рішень і до затримки їх виконання.

Таким чином, цього тижня міністру юстиції Роману Зваричу, який і подав на розгляд законопроект «Про Кабінет Міністрів», а також виступає за введення посад держсекретарів, під час засідання КМУ доведеться знову переконувати своїх колег про необхідність такого кроку. Чи вдасться це йому з другої спроби, стане відомо вже днями.

Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ , директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:

— Введення інституту держсекретарів — неодмінний елемент реформи державної влади. Адже ми переходимо до системи, в якій міністри повинні виконувати роль політиків. Їм не обов’язково мати професійний досвід у галузі свого відомства. У Великій Британії міністр охорони здоров’я міняє свій портфель на міністра оборони або міністра науки. І це вважається нормальним, оскільки міністри- політики реалізовують якийсь курс, узгоджений із коаліцією, і їм не треба для цього бути професіоналами в цій конкретній галузі. Звісно, наші політики не зовсім до цього доспіли і погано розуміють механізми роботи. Вони підозрюють, що якщо буде введений цей інститут, то це призведе до обмеження їхніх прав, можливостей, повноважень. Насправді ми повинні почати виховувати професіоналів, людей, які готові виконувати програму — будь-яку програму, яку замовляє міністр-політик, зважаючи на коаліційну угоду. Нам треба виховувати та відбирати когорту професійних управлінців, які знатимуть відповідні галузі економіки та працюватимуть незалежно від того, змінився політичний курс чи ні. Тільки тоді ми забезпечимо безперервність управління державними механізмами, тоді кожна урядова криза не тягтиме за собою кризу всієї системи державного управління, як це було в 2004 році, і з чим ми можемо зіткнутися зараз. Тепер, зустрічаючи опір міністрів, Роман Зварич говорить, що раніше, в 2001 році, держсекретарів призначав Президент. І це допомагало йому впливати на політику міністерства, крім міністра. Сьогодні уряд призначає держсекретарів. Але й уряду треба звикнути до думки, що держсекретарі можуть працювати і після його зміни, якщо вони добре себе зарекомендували. Мені здається, що це дасть новий стимул професійного зростання. Тому що не всі професіонали хочуть бути політиками. У нашому уряді є кілька міністрів, які влаштовували Леоніда Кучму, влаштовували Віктора Ющенка і зараз влаштовують Віктора Януковича, і ці люди не повинні змінюватися через те, що змінюється політична кон’юнктура.

Дмитро ВИДРІН , політолог, народний депутат:

— Як це завжди у нас буває: будь-яка ідея опошляється, перетворюючись на свою протилежність. Те саме, на жаль, сталося з інститутом держсекретарів. На Заході держсекретарі є тим інститутом, який здійснює наступництво в політиці відомства. Політики приходять і йдуть, а держсекретарі відповідають за міністерство, не забувають стратегій, розроблених міністерством, пам’ятають про хороших людей, які потрапили в кадровий банк даних міністерства. І це потрібне, щоб зберігалося наступництво в надходженні ідей, щоб усе розвивалося циклічно, еволюційно. У німецькому, англійському, ізраїльському парламенті я цікавився такими інститутами. І я бачив, як працює такий інститут і в країнах Європи та навіть Азії. У нас держсекретарі — ланцюгові пси конкретних політиків. В Україні вони призначаються, щоб захищати одномоментні інтереси свого господаря. У нас це інститут політичної одномоментності. У нас держсекретарі захищають не стратегію й тактику відомства, а момент, бажання господаря в цей момент, настрій господаря в цей момент, волю господаря в цей момент і фінансовий інтерес господаря в цей момент.

ДОВIДКА «Дня»

Інститут держсекретарів був уперше введений у 2001 році та проіснував неповні два роки. Спроби його відновити здійснював у 2005-му Віктор Ющенко, який видав відповідний указ, схвалений Кабінетом Міністрів. Однак цей указ «завис» у повітрі.

Створювали та скасовували цей інститут приблизно з одним і тим же формулюванням — із метою оптимізації (як варіант: стабілізації, розвитку) системи державного управління та подальшої реалізації політреформи.

Держсекретарі, яких призначали терміном на п’ять років за поданням прем’єр- міністра, і звільняв їх виключно Президент, мали стати не лише посиленням його влади, а очима, вухами та руками глави держави в Кабміні.

Держсекретарі спершу були наділені досить серйозними функціональними обов’язками: правовими, інформаційними, організаційними. Повноваження їх були настільки великі, що вже в липні 2001 року Президент своїм указом підпорядкував держсекретарів міністрам і затвердив положення про державного секретаря міністерства, згідно з яким «держсекретар підзвітний і підконтрольний міністру». Міністри ж ставали політичними фігурами в коаліційному уряді та були відповідальні насамперед за стратегічні напрями роботи своїх відомств. Держсекретарі залишалися чиновниками та повинні були втілювати задумки міністрів у життя. При цьому при затвердженні складу нового уряду посади державних секретарів не були внесені в пакетні домовленості фракцій більшості.

Щоправда, практично ситуація складалася таким чином, що в сильного міністра держсекретар ставав «хлопчиком на побігеньках», а у впливового держсекретаря міністр виконував представницькі функції.

Уже тоді введення держсекретарів викликало шквал критики, насамперед із боку опозиції.