Спокуса «сили»

Один відомий іспанський філософ стверджував, що влада — це питання не стільки твердої руки, скільки міцних сідниць. А не менш відомий польський сатирик запевняв, що вона частіше переходить із рук у руки, ніж із голови в голову. Українців цими, не позбавленими дотепності, сентенціями сильно не здивуєш. Дуже багато хто з нас ще пам’ятає «власну сильну руку», яка судила, милувала й морила голодом за своїм хотінням. Звідки ж раптом у нас знову з’являється таке мазохістське дежавю за царем-батечком, який у всьому наведе лад, усіх розсудить і засудить?

Невже нелегке життя, яке посилила економічна криза, настільки загнало наш політичний клас, а також інші шари й прошарки суспільства до глухого кута буття й так сильно вкоротила нашу колективну пам’ять, що ідея сильної руки знову починає опановувати маси?

Директор політичних програм Центру політичного консалтингу Олег Проценко дає на це питання ствердну відповідь. Нещодавно він повідомив журналістам, що у період кризи в суспільстві «стає все більш затребуваною ідея «сильної руки». За його словами, цю привабливу електоральну ідею використовують деякі радикальні політичні сили.

Проценко знає, про що каже. Водночас було б несправедливо докоряти у прагненні відродження тоталітаризму лише радикалів. Виявляється, вищеназвана ідея, можливо, й не цілком усвідомлено, але все ж знаходить собі притулок і в доволі солідних центристських головах, які вкотре претендують на владу в країні. Вони висловлюють своє переконання, що Україні «потрібна тверда рука» не лише у приватних бесідах, а й у прямому ефірі, який дивляться мільйони співвітчизників. Щоправда, при цьому припускається, що країні потрібна і друга рука, яка повинна бути трохи м’якшою. «І тоді це буде ідеальний тандем», — переконує нас телеекран. А вся країна дивується: хто ж із двох найбільш вірогідних наших нинішніх кандидатів на місце «сильної руки» твердіший, а хто м’якший?

Один, зрозуміла річ, мужик. Йому й силу в руки. А друга ж — жінка. У неї сила — в думці й інтуїції. Тож іще зовсім не відомо, чия воля насправді сильніша, а чия — м’якша. І одна справа — як розсудить виборець (дуже вже він залежний від того ж телевізора), а інша — як буде на практиці. Пам’ятаєте, коли прем’єр-міністром був Віктор Ющенко, кого тоді називали єдиним мужиком у його уряді?

Та чи варто нам взагалі довіряти цій «сильній» парочці найвищі посади в державі? Зрозуміло, що вони знову мірятимуться силою, а шишки, як висловився днями один політик, вискакуватимуть на наших головах. І не виключено, що доки ці двоє з’ясовуватимуть стосунки й розроблятимуть «під ковдрою» свій шлюбний контракт, бозна звідки може з’явитися хтось третій — сильніший за всіх, бо йому плювати на Конституцію?

Тим часом у Сполучених Штатах, що мають славу найбільш демократичної країни світу, «сильних політиків» небезпідставно недолюблюють. Там навіть розробили таку жартівливо-категоричну рекомендацію для виборців: усім, хто здатний вибороти посаду президента, у жодному разі не можна довіряти цю роботу.

А в нас «сильна рука» — це своєрідний Кощій Безсмертний. Не встигли поховати, а він знову тут як тут на білому коні на чолі країни. Невже ми в цьому не так уже сильно й відрізняємося від Росії, де Сталін і досі є володарем найвищого рейтингу...

Втім, останнє припущення легко спростовується. Як свідчить соціологія, більшість українців не вірить, що звільнення від бідності та різних кризових загроз принесе їм цар або герой. Соціологи визначили, що так думають дві третини наших співвітчизників. Вони сподіваються виключно на себе і на свою країну.

Представник компанії «Research & Branding Group» Євген Копатько розповів днями журналістам про підсумки національного дослідницького проекту «R & B Омнібус. Листопад 2008 року». За словами Копатька, в умовах кризи більшість мешканців країни (70%) розраховує лише на свої сили. Найпоширенішою моделлю поведінки громадян України в умовах кризи є, як і раніше, робота (39%), а також додатковий заробіток (31%). Перечекати і відсидітися збираються всього 14% опитаних.

Нашим по-справжньому сильним людям чужа «сильна рука» явно не потрібна. Тому, хто хоче мати опору на власні сили, необхідна справедлива і зрозуміла податкова система, вони хочуть знати, що в країні є закон, є бюджет, що тут ведуть жорстку боротьбу з корупцією. І це, мабуть, усе. Нічого більше ці люди від влади не вимагають. Водночас вони розуміють, що далеко не всі здатні спиратися на власні сили. Дуже багато кому в країні потрібна допомога держави. І самодостатні громадяни готові солідарно в цій справі брати участь — платити податки і збори, виступати меценатами та спонсорами. Погано лише те, що всі ці люди, котрі працюють таксистами й перукарями, бізнесменами й фермерами, день і ніч зайняті своєю роботою й їм ніколи займатися справами країни... Та і хто їх до цього допустить? «Сильні руки» не люблять конкурентів...