Сталін і пам’ять

«Наше зобов’язання перед історією полягає в тому, щоб переписувати її», — сказав Оскар Уайльд. Я добре знайома з переписуванням історії, оскільки є росіянкою. Радянський Союз витратив ціле сторіччя на те, щоб ретушувати бородавки на носі у Леніна, підтасувати статистичні дані щодо врожайності, а також на те, щоб зробити вмираючого Юрія Андропова не таким блідим. Але стосовно Сталіна — померлого 50 років тому — більшість із нас нині переписує історію, удаючи, неначе цілого її шматка ніколи й не було.

Не зрозумійте мене неправильно: Сталін не зник подібно до тих людей, яких він відправив до ГУЛАГу. Його не стирали з нашої пам’яті, подібно до Троцького або Бухаріна.

Одного разу, коли я виходила з московського таксі, водій підняв свій шарф, щоб показати мені фотографію Сталіна, прикріплену до його куртки. І я замислилася про цей таємний жест. Ця людина, здавалося, була представником справжнього підпілля, одним із тих, хто почувався приголомшеним і зрадженим тим світом, який виріс із горбачовської гласності та перебудови.

Але чіплятися за минуле, не піддаючи його критиці, можливо, краще, ніж дозволяти минулому оволодівати теперішнім часом. Зрештою, саме історія спонукала югославів перетворити свій куток Європи на середньовічну бойню, де процвітало насильство, грабежі та облоговий стан. 28 червня 1989 року, в день святого Вітуса, в той час як велика частина східних європейців насмілилися мріяти про вільне від комунізму майбутнє, мільйон сербів приготувалися до стрибка в минуле разом зі Слободаном Мілошевичем, спустившись на полі Чорних дроздів у Косово, щоб відзначити шестисоту річницю поразки сербів у війні з турками.

Природно, історія — це не ліки з етикеткою, що застерігає про те, в яких дозах їх потрібно вживати. Історія — це те, що дає націям їхній характер, їхні інститути, їхню самобутність. Її можна неправильно читати або неправильно використовувати, але її ніколи не можна нормувати. Мілошевич не дав сербам надмірної дози історії; він просто давав її, як їм це видавалося, не розбавляючи критикою.

Певна річ, найкраще поглянути в обличчя історії — і самому собі — рішуче і відкрито, і зробити з неї найчесніші висновки. Але які правильні висновки слід зробити, коли ви маєте справу з такою історією, як сповнена кровопролиття доба Сталіна? Дехто з нас готовий поглянути на минуле відкрито, маючи при цьому, якщо хочете, на меті самовдосконалення. Інші більше стурбовані тим, щоб використати її для виправдання провалів або навіть агресії; в цьому випадку історія — це жалість до самого себе. Дехто ж просто продовжує займатися самообманом.

Найрідше зустрічаються ті, хто прагне самовдосконалення. Останнім часом тільки Німеччина або, швидше, Східна Німеччина дивиться в обличчя своєму минулому, щоб переробити себе. Але щоб з’явилося прагнення зайнятися необхідним самовивченням, потрібно було скоїти такі жахливі злочини, як злочини Голокосту. Все, що було б менш жахливим, можливо, виявилося б недостатнім.

Для росіян, які вже тривалий час розколоті на слов’янофілів та західників, жертовність конкурує з самовивченням там, де йдеться про історію. У 1989 і 1990 роках, коли зазнав краху комунізм і встановилася гласність, багато росіян жадібно почали шукати «факти». Що спричинило голод у тридцяті роки і чи був цей голод спланованим? Як багато людей загинуло під час партійних чисток? Що насправді Хрущов сказав про Сталіна у своїй секретній доповіді 1956 року? Історичні факти стали новинами, які друкують на перших шпальтах газет.

Для інших смерть політичної системи означала кінець не просто історичних оповідань, які вони знали, але й також імперії і навіть почуття національної самобутності. У цю безодню ступили політики та історики правого спрямування, які зображали росіян як жертв «хибної культури» і звинувачували іноземців у всіх проблемах. Багато хто тепер не може визначитись — як же їм розуміти сім десятиріч комунізму? Ще більше людей просто перестали намагатися це зрозуміти.

Ніколи не буде легко створити таку версію російської історії, з якою погодяться всі росіяни; цьому протистоять конкуруючі концепції національної самобутності. Але деякі інші країни, що скинули шкіру комунізму, дуже навіть готові прийняти нову історію — навіть таку історію, яка грунтується на фантазіях і вигадках — щоб вона відповідала їхнім нинішнім потребам.

Прикладом цього є Україна. Чи має історію Україна? Їй дуже добре придасться вигадана історія — і хто надасть кращу історію, ніж українська діаспора, яка прагне підтримати землі своїх предків? І, можливо, невипадково, що перший підручник історії незалежної України був написаний в Торонто, а не в Києві.

Досі Росія, країна крайнощів, або проводила бурхливі дискусії щодо Сталіна, або цілком замовчувала це питання. Такі хитання сприяють тому, що багато людей (і не тільки немолодих) голосують за комуністів. Герман Греф, молодий міністр торгівлі та економіки Росії, відповів на доброзичливе запитання про те, чи були його батьки політв’язнями ГУЛАГу, таким чином: «Ну і що, у ті часи всі були політв’язнями».

Правду кажучи, небагато людей, за винятком німців, готові бути чесними у своєму примиренні з минулим. Багато інших здебільшого кажуть про те, що заслуговує на похвалу, замовчують все ганебне і прикрашають решту — або ж удають, що минулого взагалі не існує.

Однак перш ніж піддатися песимістичним настроям, слід розглянути ще дещо. Хоч неможливо мати дуже багато історії, можна витрачати дуже багато часу, заглядаючи в неї. Оскільки, подібно до минулого, майбутнє також потребує того, щоб його написали. Якщо росіяни сьогодні не говорять про Сталіна, це, можливо, тому, що ми зараз зайняті написанням історії майбутнього.

Р.S. До питання про «вигадану» історію. Так, саме український канадець Орест Субтельний першим відкрив для нас (зі своїми плюсами й мінусами) незашорену історію України. Коли він був гостем «Дня», то висловив подив, що його книга «Україна. Історія» стала підручником, адже її було написано ще тоді, коли УРСР була фактом історії. Але купи підручників, що вийшли за 10 неповних років з часу широкої публікації цієї книги, так і не «наситили» нас. Книга історичних етюдів «Україна Incognita» газети «День» стала другим цілісним проектом у незалежній державі. Пам’ятаєте думку, озвучену К. Марксом: «демократичність англійців закінчується, коли йдеться про Ірландію»? Не хотілося б думати, що ця думка є актуальною і для нас. Вважаємо, тут є привід для дискусії: чому за межами України існує думка про те, що у нас немає власної історії? Чи достатньо зроблено для того, щоб нас і нашу — українську — історію знали у світі? Пропонуємо експертам та читачам висловити свої думки.

Ніна ХРУЩОВА викладає історію та міжнародні відносини в університеті Нової школи та Колумбійському університеті.