«Стара» і «нова» Європа

Учора ввечері в Раді Безпеки ООН було презентовано доповідь групи міжнародних інспекторів на чолі з Хансом Бліксом, що працювала в Іраку. Наступними днями, судячи з усього, будуть вироблені чіткі позиції цілого ряду країн — постійних членів Ради Безпеки, країн-членів Європейського Союзу та НАТО. Минулий тиждень вкотре продемонстрував, що саме з іракської проблематики немає згоди між Сполученими Штатами та одними їхнiми союзниками по НАТО, насамперед, Німеччиною та Францією; є не зовсім однорідне бачення проблеми з найближчою Вашингтону Великою Британією, і можливо, немає великого бажання шукати компромісів. Апофеозом став коментар міністра оборони США Дональда Рамсфельда на заяви канцлера ФРН Герхарда Шредера та президента Франції Жака Ширака про те, що війни можна уникнути: «Це стара Європа. Центр тяжіння Європи зміщується до Сходу». На думку Рамсфельда, саме «нова Європа» — зі Сполученими Штатами. Відповідь Шредера гранично чітка: «Щодо культури і демократичних традицій, ми — стара Європа». Французькі лідери закликають до спокою. Чи можна в таких умовах говорити про розкол колишньої трансатлантичної єдності, який загрожує — ні багато ні мало — самому існуванню НАТО?

Вашингтон здійснює демонстративні воєнні приготування і почастинно оприлюднює план воєнних дій проти Іраку, фінальну точку в якому нібито мають поставити останні переговори президента США Джорджа Буша та прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера. Адміністрація Буша висловлюється різко проти надання більшого обсягу додаткового часу, що його потребують інспектори ООН для закінчення інспекцій, але погоджується на два-три додаткові тижні пошуків зброї масового знищення в Іраку. Керівництво Британії погоджується підтримати воєнну акцію США, призиває резервістів на службу, але спочатку хоче бачити повний результат інспекцій. Франція обережно заявляє, що війна є найгіршим із можливих рішень. Росія продовжує виступати проти воєнного рішення. Китай, очевидно, схильний утриматися під час голосування, водночас не підтримуючи воєнну операцію. Такою є розстановка сил серед постійних членів Ради Безпеки ООН, які мають право вето. Нині у РБ ООН головує Франція, потім — черга Німеччини, керівництво якої заявляє, що в жодному разі війну проти Іраку не підтримає.

У країнах, на які посилався Рамсфельд — Польщі, Угорщині, Чехії, — дійсно дещо інша ситуація. Зокрема, міністр закордонних справ Польщі Влодзімеж Цимошевич, виступаючи минулого тижня перед депутатами Сейму, сказав, що Польща — за мирне врегулювання іракської проблеми, що для проведення воєнної операції потрібно схвалення Ради Безпеки ООН. Але при цьому він сказав, що якщо США вирішать провести самостійну акцію, Польща повинна її підтримати. Чехія раніше прийняла рішення відправити свій військовий підрозділ до району Перської затоки. Угорщина надала аеродром Тасар для авіації Сполучених Штатів. Одночасно в усіх трьох країнах тривають активні дебати, в яких більшість експертів і політиків говорять про необхідність вирішення проблеми мирним шляхом, і що Ірак не є загрозою для глобальної безпеки. Громадська думка практично в усіх європейських країнах виступає проти нової війни.

Трансатлантична єдність часів «холодної війни» дійсно перестала існувати. Це було помітно вже з операції в Афганістані, коли НАТО, ухваливши рішення про застосування знаменитої статті 5 Вашингтонського договору, насправді надало право провести бомбардування талібів Сполученим Штатам. Зараз Вашингтон заявляє про сподівання на те, що Франція, зокрема, «одумається», враховуючи можливості, які можуть відкритися в післявоєнному Іраку. З боку Парижа, попри досить обережні висловлювання керівництва країни, немає й прямих знаків, які б вказували на те, що ці припущення можуть підтвердитись.

Газетні статті, виступи політиків, експертів, дипломатів, державних чиновників у Європі переповнені посиланнями на етичний бік проблеми, на те, що в Європі краще розуміють, що таке війна, що в Європі інше, ніж у Сполучених Штатів, ставлення до проблем Близького Сходу та регіону Перської Затоки. З посиланнями на етику можна було б посперечатися. У 1999-му не без суперечок, але було схвалено операцію НАТО в Югославії, більш ніж сумнівну з будь-якого погляду, серед тих, хто її схвалював, і тих, хто сьогодні при владі, зокрема, в Німеччині. Те, що Європа має свої уявлення про світову політику і дипломатію, про традиції і культуру, — з певного погляду правда. І те, що розбіжності між США та європейськими країнами почалися не з іракської проблеми, — також правда. Багато країн Європейського Союзу обурені тим, що Сполучені Штати не цікавляться нічиєю думкою, виходячи з Кіотського протоколу з боротьби зі шкідливими викидами в атмосферу, не ратифікуючи договір про Міжнародний кримінальний суд; що вони проводять однозначно проізраїльську політику на Близькому Сході, що вони створюють «агентів впливу» на Сході Європи, що Вашингтон проводить політику протекціонізму американських компаній. Сполучені Штати не вважають за потрібне ділитися інформацією зі своїми союзниками. Все це викликало цілком природний процес відторгнення односторонньої політики єдиної сьогодні світової супердержави — але при цьому Європа мало що може протипоставити і насправді зовсім не бажає серйозно сваритися зі США.

Тенденція розбiжностi у поглядах, швидше за все, щонайменше збережеться і в майбутньому, однак навряд чи вона призведе до розпаду НАТО внаслідок удару по основних принципах союзу. Найiмовiрнiше, роль НАТО в нинішньому світі просто буде природним чином і в робочому порядку переглянуто, самі ж засадничі принципи організації ще неодноразово зазнаватимуть різночитань.

Що ж до можливого вибору для України в цій ситуації — то його просто немає. Голос Києва став на міжнародній арені практично непомітним, а ставлення до України з боку США та ЄС навряд чи можна назвати кардинально різним. Відповідно, можливостей для дипломатичної гри на цьому полі Україна, на відміну від Росії, практично не має. У Варшаві ж стверджують, що ситуація, що склалася, може дати унікальні шанси для покращання співробітництва України із Заходом.

КОМЕНТАРI

Арно ДЮБ’ЄН, дослідник, Інститут міжнародних і стратегічних відносин, Париж:

— Що стосується заяви Рамсфельда, то вона дуже цікава. Ви пам’ятаєте, що були надто важкі переговори в Копенгагені, і Франція була шокована тим, що, погодившись на сільськогосподарські субсидії для Польщі, вона дізналася наступного дня про закупівлю Польщею літаків у Сполучених Штатах. Зараз багато говориться про те, що країни Центральної та Східної Європи стали бастіонами впливу Сполучених Штатів, щоб не сказати, васалами, і це вельми проблематично.

Якщо повернутися до іракської проблематики — то опитування громадської думки показують, що 80 відсотків європейців не бажають війни. Навіть позиція Великої Британії змінюється — вона тепер виступає за продовження мандату інспекторів. І у зв’язку з цим я думаю, що «стара Європа» в особі Франції та Німеччині мала дуже зважену позицію, до якої наближається позиція інших європейських країн. Я вважаю, що і Ширак, і Шредер старалися не розпалювати атмосферу.

Я не став би говорити про розкол. Ми союзники зі Сполученими Штатами, ми це вже доводили в історії й будемо ще доводити. Але є різниця між дружбою, партнерством та односторонніми діями. Ми вважаємо, що коли ми друзі, ми говоримо один одному правду у вічі.

Існують відмінності в підходах, і саме ця тенденція посилюється. Вона триває вже кілька років, це природний і некон’юнктурний процес. Його можна пояснити тим, що змінилася загальна ситуація, більше немає загрози зі Сходу, на чому й грунтувався Альянс.

Із приходом президента Буша змінився американський підхід до світу. Це простежується у ставленні Вашингтона до Кіотського протоколу, до проблем Іраку, Близького Сходу. Цей односторонній підхід неприйнятний для Франції, і для Німеччини, я думаю, також.

Починають розрізнюватися цінності. Ми, як і американці, прагнемо до демократії. Однак змінюється сама практика демократії.

Таким чином, сьогодні можна було б говорити не про розкол у трансатлантичному партнерстві, а про деяке відчуження. Важко сказати, яким буде подальший розвиток. Дуже багато буде залежати від подальших дій адміністрації США, від того, чи дійсно в Сполучених Штатах відбувається стратегічна революція «в головах». Можливо, коли зміниться американська адміністрація, все повернеться на круги своя. Однак це відчуження, нерозуміння, непорозуміння посилюється.

Чи спричинять існуючі розбіжності вплив на майбутнє НАТО? Безумовно, спричинять. У НАТО вже сьогодні є країни, які не бажають йти на все, чого хочуть США, НАТО більше не є «кишеньковим альянсом». І це може знецінити НАТО в очах Сполучених Штатів. Незважаючи на зусилля Робертсона привнести друге дихання в НАТО, ця організація сьогодні не особливо корисна у військовому відношенні, що довела операція в Афганістані. Однак сьогодні немає нічого іншого, і навіщо ж відмовлятися від інструмента, який працює?

Чи будуть розходження між Європою і США істотно впливати на Україну? Я думаю, що ні. Україна зараз не знаходиться в центрі суперечок між Сполученими Штатами та Європейським Союзом, вона, швидше, на периферії. І я не думаю, що з приводу України у Європи та США є серйозні розбіжності. Ми також вважаємо, що те, що відбувається в Україні, не відповідає її оголошеному курсу на зближення з євро-атлантичними структурами, що не спостерігаються тенденції до поліпшення.

Ольга АЛЕКСАНДРОВА , дослідник, дослідницька група Фонду «Наука і Політика», Берлін:

Позиції канцлера Шредера щодо Іраку відомі. Спочатку вони пояснювалися передвиборною боротьбою. Потім внаслідок причин перш за все, внутріполітичних вони мали бути продовжені. Зокрема, найближчої неділі відбудуться дуже важливі для соціал-демократів земельні вибори в Гессені та Нижній Саксонії (де президент-міністром був сам Шредер), які вони, швидше за все, програють. Як наслідок, співвідношення сил в Бундесраті (верхній палаті парламенту) може ще більше змінитися на користь ХДС, вона матиме певний голос при прийнятті законів, і це може дещо послабити позиції уряду.

Жак Ширак був більш обережним у своїх висловлюваннях, він залишив для себе поле для маневрів. Адже говорити, що війна — це найгірше з рішень може хто завгодно, про це можуть говорити й самі американці.

Що ж до заяви Рамсфельда та реакції на нього в Німеччині, то можна сказати, що ця реакція була неадекватною. Адже Рамсфельд, кажучи про «стару» і «нову» Європу, сказав те, про що й без того після розширення НАТО та ЄС говорять самі європейці. Є Велика Британія, є Іспанія, Португалія, схиль ні підтримати США. Реакція в Німеччині пояснюється тим, що останнім часом нерви досить сильно напружені, особливо в ситуації навколо Іраку. І Німеччина фактично загнала себе в дипломатичний кут.

Можна казати про певну напруженість відносин у трансатлантичному союзі. Зокрема, Німеччина, будучи найбільшим європейським членом НАТО, не визначає рішень, але впливає на їх прийняття. Напруженість визначається тим, що Європа виявилася нездатною виробити спільну позицію, що врешті послаблює позиції Європи загалом.

Важко спрогнозувати, що може бути далі: або Європа погодиться з Америкою, або Америка погодиться з Європою. Нині очевидно, що в будь-якому разі роботу міжнародних інспекторів в Іраку буде продовжено до кінця лютого. Якщо інспекції виявлять досить серйозне приховування з боку Іраку, і якщо справа дійде до голосування в Раді Безпеки ООН (членом якої Німеччина є нині та буде головою в лютому), то я сумніваюся, що Німеччина голосуватиме проти.

Із мого погляду, реакція в Німеччині дещо одностороння, вона не враховує цілого ряду чинників. В інших європейських країнах вона більш диференційована, при тому, що й у Франції, і у Великій Британії багато хто виступає проти війни. У німецькій позиції є певний надрив. Це пов’язано і з тим, що німці, у принципі, не хочуть воювати, і з певними старими стереотипами (наприклад, латентним антисемітизмом) щодо всього, пов’язаного з Близьким Сходом. Проарабські настрої були дуже популярними в 60-х, а зараз тон у політиці задає покоління 1968 року. В усьому цьому є певне лукавство — адже ті, хто сьогодні виступає проти війни в Іраку, в 1999 році проголосували за операцію в Югославії. Очевидно, у всьому цьому нині більше психології, ніж політики.