Страх єдності
У кіноіндустрії Голівуду є один популярний сюжет, котрий не дає спокою все новим і новим поколінням режисерів. Його повна назва — «Вторгнення викрадачів тіл», роман, написаний Джеком Фінні майже півстоліття тому. Сам письменник за своє довге 84-річне життя створив ще не один сценарій і бестселер, але так і лишився автором насамперед «Викрадачів» — фантастичної історії про те, як землю окуповує раса інопланетян. Причому ніяких літаючих тарілок чи яйцеголових гуманоїдів нема — прибульці вселяються в наші тіла, розповсюджуючись, мов епідемія. Досить лишень заснути, і прокидаєшся вже зовсім іншою людиною. Точніше, істотою. Без пристрастей, без емоцій, відстороненою від усіх попередніх зв’язків — і водночас поєднаною з усіма прибульцями невидимою силою.
Переміни, як правило, стають помітні одній маленькій людині, в більшості версій — фаховому лікареві, який починає боротися не так за спасіння людства, як за життя своє і своїх близьких. На теперішній час відомі чотири екранізації роману Фінні. Першу чорно-білу зафільмував у 1956 році Дон Сігел, її досі вважають класикою в жанрі фантастичного трилеру; там прибульці мучать невеличке містечко. 1978 року Філіп Кауфман створив справжній блокбастер з Джефом Голдблюмом і Дональдом Сазерлендом — цього разу міжцивілізаційний конфлікт охопив Сан-Франциско. Абель Феррара в 1993-му місце подій знову звузив — до розмірів військової бази, і, нарешті, в найсвіжішій, цьогорічній версії, з чудовими Ніколь Кідман та Деніелом Крейгом у головних ролях, удар завдано відразу по столиці Штатів — Вашингтону: німець Олівер Хіршбігель, для якого то перша голівудська робота, придумав грати по-крупному.
На цей раз завдяки наполегливості та волі до життя сміливої пані-психіатра, яку грає Кідман, лиха не сталося. Вакцину віднайдено, всі прийшли до тями. Але, як то кажуть, ще не вечір, ще є багато режисерів, продюсерів, є також глядачі, привчені до безперервного потоку свіжих стрічок. Нове вторгнення, цілком можливо, станеться у найближчі 10—15 років.
І скільки вже було тих жахалок, трилерів, хорорів про підступне перетворення нормальних людей на щось цілком інше? На кривавій ниві досхочу попаслися не лише овочево- чи мікробоподібні прибульці, а й зомбі, вампіри, носії модернізованого сказу («28 днів по тому», «28 тижнів по тому» — пам’ятаєте?), відьми, жерці вуду, бунтівні комп’ютери, спритні хробаки та ще чимало всілякої нечисті. Здавалося б, тема геть заїжджена, вже стільки про те казано-переказано, знято-перезнято. Аж ні — знов і знов на екрані в наші мізки лізе якась гидота.
Відповідь проста: на подібні сюжети існує соціальне замовлення. Бо чи не найбільший страх західної людини — втрата власного «я», розпад своєї самості в аморфній безособистісній спільноті, де вже ніяких «я» бути не може за визначенням. Не допомагає від цього страху ані багатовіковий досвід демократії, ані розвинене громадянське суспільство. А, може, вони таким, нехай і опосередкованим чином нагадують собі, якими НЕ треба бути...
І ще одна цікавинка: ані в нас, ані, що ще дивніше, в наших північно-східних сусідів таких фільмів не знімають. Зовсім. Хоча розквіт кіна у тій же Росії нині вможливлює будь-які фантазії на екрані. Не знімають. А варто було б. Головне — корисно. Доки імунітет ще слабенький.
