А судді хто?
Сьогодні у «Дні» — прем'єра рубрики. Її ведучий — добре знайомий нашим читачам правозахисник Микола Селюк. Понад десятиліття М. Селюк активно захищає не лише власні права професіонала і громадянина, але й допомагає робити це іншим людям (див. «День» від 18 серпня ц.р.). У нашій новій рубриці Микола Селюк ділитиметься своїм багатим досвідом боротьби із вітчизняною бюрократією, а також міркуваннями щодо необхідних перетворень у судовій владі.
Змінивши 18000 чиновників виконавчої влади, Президент України сподівався, що ця зміна приведе до влади професіоналів з управлінським досвідом, які зуміють реалізувати його програму «10 кроків назустріч людям».
Але державна влада — то не тільки виконавча гілка, від якої залежить організація суспільного життя в країні, а й судова влада, яка покликана розв'язувати всі спори як між громадянами, так і між громадянами і державою.
Нарікань на суди і суддів достатньо для того, щоб зрозуміти необхідність проведення ефективної судової реформи, яка б не звелась до простої зміни голів судів та їх заступників.
Яким чином і у який спосіб це зробити? Ясно одне: не змінивши системи правосуддя, Україна не зможе наблизитись до Європейських стандартів життя. Ось приклад.
Викладач суспільних наук Житомирського базового медичного училища Луценко Антоніна Феофанівна в 2000 році була засуджена до двох років позбавлення волі за одержання хабарів від студентів у великих і особливо великих розмірах — начебто за успішний прийом заліків і іспитів.
Упродовж чотирьох місяців молода жінка, яка з малолітньою дочкою проживала в гуртожитку, утримувалась у слідчому ізоляторі.
29 жовтня 2004 року на розгляд Верховного Суду України було внесене подання шести суддів про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. В ньому зокрема зазначено, що «... перевіривши матеріали справи та доводи, наведені у клопотанні, вважаємо, що клопотання підлягає внесенню на розгляд... органи досудового слідства в пред'явленому обвинуваченні не зазначили, від яких же саме осіб Луценко одержувала хабарі..., обвинувачення в одержанні хабарів є неконкретним, а отже, таким, що порушило її право на захист... Суд першої інстанції, розглядаючи справу, не взяв до уваги ці обставини і винiс вирок, який в силу наведеного є незаконним. Суд касаційної інстанції не виправив помилку суду і залишив вирок без зміни... вважаємо, що судові рішення підлягають скасуванню, а справа — поверненню на досудове слідство...».
Незрозуміло, чим керувались інші судді Верховного Суду, які справу не вивчали, переконливих доказів законності винесення судових рішень не наводили, не спростували доводи подання і прийняли інше рішення?
Чи не є ці дії суддів найвищого суду України проявом корпоративної солідарності, якою прикривають істотні порушення кримінально-процесуального закону та права засудженої з боку інших суддів?
Очевидні порушення судами двох інстанцій процесуального закону призвели до трагедії лише однiєї людини, яка упродовж 4(!) років наполягала на перегляді справи. Судді Давиденко В.В., Кравченко К.Т., Марченко О.М., Бунін О.І., Пенний О.Д., Синявський О.Г., підписавши подання, погодилися з її доказами. Однак Верховний Суд України клопотання засудженої Луценко А.Ф. задовольнив частково, лише змінивши санкції. Визнавши, що 4 (!) роки тому суд незаконно конфіскував половину майна та позбавив права упродовж 5 років займати посади, пов'язані з прийомом заліків та іспитів у середніх та вищих навчальних закладах, залишив у силі 2 роки позбавлення волі, додавши — з випробувальним термiном.
За судовою справою стоїть трагедія людини, яку створили державні службовці, а сьогодні держава має відповідати за свою діяльність і ті порушення закону, які були допущені при досудовому слідстві і в ході судових розглядів. Хто конкретно відповість за те, що держава, в особі Верховного Суду України, визнала судові рішення незаконними, лише змінивши їх? Чому суд не виправдав Луценко А.Ф.? Чи мають за це нести відповідальність судді?
Відсутність стратегії у здійсненні судової реформи не сприяє ні усвідомленню суддями своєї відповідальності за долю співвітчизників, ні удосконаленню чинного законодавства України. Так, наприклад, процесуальний закон надає право засудженому чи його представникові лише подати клопотання з проханням перегляду справи в порядку виключного провадження у кримінальних справах. Але ж право ініціювання процедури перегляду справи належить не менше ніж п'яти суддям Верховного Суду України і змусити їх це зробити можна лише за допомогою звернень депутатів Верховної Ради України, бо голос пересічної людини там не чують. У такий спосіб Верховний Суд висловлює недовіру своїм колегам, і тому в українському правосудді практично відсутні виправдальні вироки.
Конституція України, визначивши людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, зобов'язала державу в особі її чисельного апарату чиновників владних інститутів нести відповідальність перед людиною за свою діяльність.
Але яким чином змусити державу відповідати?
Перебування судової системи у стані тривалого перманентного реформування лише зміцнює подальшу зневіру людей у справедливий суд і чесних безсторонніх суддів, бо з тих часів, коли у такий спосіб «шили» справи, мало що змінилось. Ось приклад із тієї епохи.
«ОБВИНИТЕЛЬНОЕ ЗАКЛЮЧЕНИЕ
В Киевское РО НКВД поступили материалы, что житель с. ГОРЕНИЧИ Киевского р-на ЧМИЛЬ Андрей Филипович проводит к-р агитацию против мероприятий соввласти на селе. На основании этих данных ЧМИЛЬ Андрей Филипович был арестован и привлечен к следствию. Произведенным по делу следствием установлено: что ЧМИЛЬ являясь активным церковником — дьяк проводит к-р работу направленую на развал колхозов и компроментирует вождя партии т.Сталина. Допрошенный в качестве обвиняемого ЧМИЛЬ виновным себя в предъявленном обвинении не признал, но показаниями свидетелей вполне изобличен. Учитывая, что следствие по делу закончено, а посему ПОСТАНОВИЛ: След. Дело за №8278 по обвинению ЧМИЛЯ Андрея Филиповича по ст.54-10 УК УССР направить на рассмотрение особой тройки при КОУ НКВД.
СПРАВКА: арестованый содержится под стражей КПЗ Боярской раймилиции. Вещ-доков по делу нет.
Начальник РО НКВД лейтенант госбезопастности подпись Гендельман. 14.Х.— 37г.»
Чміль А.Ф. отримав за це 10 (!) років таборів і відбув їх від дзвінка до дзвінка, добросовісна праця в колгоспі та зразкова поведінка в Гулазі, як і скарга до Наркома внутрішніх справ СРСР не допомогли ні скасувати судове рішення, ні зменшити термін засудження.
Разом із тим, як свідчить досвід, ефективний процес реалізації судового захисту прав людини і громадянина не може бути реалізованим в Україні і з огляду на те, що норми Європейського права, зокрема, Європейської Конвенції основних прав і свобод не стали для суддів обов'язковими при винесенні судових рішень.
Процедура першого призначення професійних суддів, утворення і ліквідації судів до цих пір є недемократичною і закритою. Виключне право створювати й ліквідовувати суди, здійснювати перше призначення суддів, за законом, належить Президентові України і відбувається без будь-якого впливу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України. Фактично відбулася узурпація права народу на формування судової влади Президентом України, бо і право призначення голів місцевих і апеляційних судів та їх заступників належить главі держави. Відсутність єдиної державної кадрової політики щодо формування судової гілки влади, як, до речі, і виконавчої влади, є яскравим підтвердженням недосконалості та невідповідності європейському досвіду чинного законодавства України і засвідчує наявність кризи судової системи.
Оскільки саме народ, через своїх представників у парламенті України, мав би здійснювати процедуру обрання або затвердження рішень конкурсних комісій про обрання суддів місцевих судів, обрання ж голів місцевих і апеляційних судів та їхніх заступників мало б покладатися на органи суддівського самоврядування, також на конкурсній основі.
Отже, на сьогодні в Україні фактично залишається закритою від впливу громадськості і суспільства в цілому процедура формування суддівського корпусу.
Належність судів до однієї із гілок державної влади в Україні є ознакою належності суддів до категорії державних службовців, які наймаються демократичним суспільством для організації суспільного життя, утримуються за рахунок платників податків і саме тому мають служити їм.
Однак правова норма Закону України «Про державну службу», за якою державні службовці призначаються на посади шляхом професійного добору на конкурсній основі, суддів не стосується. Саме ця обставина і є фактичним підтвердженням залежності суддів від голови суду і його заступника, а їх самих — від голови Верховного Суду України, за поданням якого їх терміном на п'ять років, призначає Президент України.
Абсолютне право однієї особи формувати судову вертикаль влади призвело до іншого абсолютизму — повної залежності посадових осіб судової гілки державної влади від Президента України.
Право Ради національної безпеки і оборони України, яка сьогодні фактично намагається перебрати на себе повноваження глави держави по формуванню суддівського корпусу, також не передбачено Конституцією України.
Враховуючи ту обставину, що конституційне право Президента України передбачає призначення на посади та звільнення голів місцевих державних адміністрацій, які уособлюють вертикаль виконавчої гілки влади, можна стверджувати: де- факто розподілу влади в Україні не відбулося.
Серед невідкладних заходів у здійсненні судової реформи слід передбачити опублікування всіх судових рішень в Україні шляхом створення єдиної державної бази даних із відкритим доступом, що безперечно сприяла б відкритості та прозорості діяльності судів. Внесення змін та доповнень до законодавства з питань судочинства та судоустрою не може замінити ефективну судову реформу, яка була б науково обґрунтована та економічно прорахована з урахуванням європейського досвіду і з поправками на передвиборну політичну ситуацію.
Надії реформаторів на те, що із впровадженням спеціалізованих судів усі проблеми розв'яжуться самі собою, марні, й прикладом цього є тривале в часі існування військового правосуддя, яке і в армії служить і про «правосуддя» не забуває. Жаль часу.
