Свiчка пам’ятi та надiї
Ідею професора Джеймса Мейса («Свічка у вікні» («День», №30)) помітили наші читачі. Пам’ять голодомору вимагає, щоб парламент уважніше підійшов до цієї проблеми і визначив законодавчо закріплений алгоритм ставлень до тих трагічних подій в історії нашої країни. Насамперед це стосується заходів на державному рівні, присвячених дням пам’яті жертв голодомору.
Чому так щемить серце, коли я згадую ту давню історію? Я почула її від своєї мами, коли була зовсім маленькою: чи то капризувала, чи не хотіла доїдати все з тарілки, і вже не діяли оті вічні примовки до зманіжених дітей 50-х років: «За тата, за маму»… Вже не пам’ятаю привід, але цей епізод з маминої юності вкарбувався в пам’яті на все життя і, вважаю, вплинув на мою свідомість…
Моїй мамі, Антоніні Ткачук, страшенно пощастило — вона народилася у Києві. І хоча післяреволюційний голод не дуже розбирав, кого морити, а кого обминути, все ж у великому місті жилося легше. Та мамине голодне дитинство, коли взимку найвишуканішою стравою був буряк без хліба, далося взнаки численними хворобами у дорослому житті.
Після закінчення школи мама вступила до київського сільгосптехнікуму. Її, як і інших, щасливих молодістю, веселих, беручких комсомолок, посилали до навколишніх сіл на практику. Тоді, у 1933, в Києві з харчами було сутужно, і дівчата сподівалися від’їстися у підшефних колгоспах. Не знаю вже чому, але мама, 16-річна дівчина, йшла у «своє» село одна. Пішки. 60 кілометрів. Той маленький шматочок хліба, що взяла з дому, вже з’їла й забула. Тільки виглядала придорожнє село — молодий організм щосили вимагав поновлення втрачених сил, а добріших і щиріших людей, ніж українські селяни, годі у світі шукати. Тож і сподівалося дівча, що в якійсь хаті нагодують.
Аж ось і село. Дивне якесь. Не чути ні гавкіту собак, ні кудкудакання курей, ні дитячого дзвінкоголосся. Не видно жодної живої істоти. Тихо і пусто до моторошності. Хати, як сліпі старці, навіки позакривали очі-вікна шибками, недбало забитими навскіс почорнілими дошками. Аж раптом побачила відкриту навстіж розхристану хату. Несміливо ступила всередину: «Чи є тут хто?». На великій печі в лахміттях щось заворушилося. Жіночий голос ледь чутно проказав:«А що тобі, дитино?» Мама вжахнулася: з печі світився очима живий скелет. Запинаючись, пояснила, куди іде ( а ще ж далеченько) і що сподівалася на добрих людей, а тут так все незрозуміло, мертво. « Правда твоя, хто повмирав з голоду, хто до міста пішов — рятуватися», — прошепотіла жінка. А далі сказала таке, що не вкладається в нормальну логіку людини з усіма її інстинктами, а надто — самозбереження, який передбачає насамперед втамування голоду і спраги: «Он візьми на столі скибочку хліба. Ти молода, він тобі знадобиться, а мені вже не допоможе — однаково помираю» …Не подай, а візьми!
Мама їла дорогою цей твердий, як камінь, хліб, випечений з лободи, бур’янів і жолудів, і розпачливо ридала вголос — за цією жінкою з чистою високою душею, від безсилля, від нерозуміння того, що діється. Й ніхто не чув… Вона, як і багато інших, нічого не знала про голодомор, але чомусь її подружку навернув одразу додому один гуманний голова колгоспу, натякнувши, що вона надто «в тілі», від гріха, мовляв, подалі. А у Києві ранком біля хлібної крамниці мама бачила трупи худих людей в селянському одязі. Якась жіночка пошепки пояснила, що не можна на голодний шлунок їсти свіжий хліб…
Це вже зараз ми знаємо про непоодинокі випадки людоїдства на селах, про кадебістські заслони на міських кордонах, щоб, бува, ніхто не дізнався, як вимирає лютою голодною смертю найпрацьовитіше, найдобріше, найбагатше українське село — генофонд нації, носій мови і прадавньої культури… А тоді офіційна версія «неврожай» мала покласти край запитанням, а надто допитливим коротко і суворо казали: «Не твоего ума дело», виразно показуючи на порожній стілець, де ще вчора сидів твій товариш…
Мама пережила кілька голодовок, але її розповідь про вмираючу від голоду жінку, яка віддала останній шматок хліба незнайомій дівчині, припекла моє серце назавжди. Тому в нашій родині ніколи не викидали залишки хліба на смітник. Моя щедра і хлібосольна мама завжди садовила за стіл кожного, хто приходив у наш дім, хоч як би скрушно ми часом жили. Але пам’ять про голод примушувала її уже в наші часи забирати з дому засохлі шматочки і нести на Бесарабський ринок до молодичок, які торгували м’ясом — «для худоби». Вони довго не могли втямити, навіщо. Пропонували інтелігентній, добре одягненій мамі ( філолог же, журналіст) щось натомість і не приховували своє здивування відмовою, а надто — поясненням, що вона просто не може викидати хліб… Двері у нас завжди були відчинені для рідних, проханих і непроханих гостей. І ніхто не покидав нашої гостини без того, щоб вона не нагодувала, не пригостила. Такий був у неї закон. А її ощадливість до хліба йшла не від скупості, а від глибокої шаноби до тих, чиїми руками він вирощений, випечений. І від глибокої печалі, яку вона пронесла до смерті. Так вона сплачувала свій мимовільний борг отій сільській жінці.
На цій маминій розповіді виросла й моя дочка. Вона щоразу пильнує, щоб по обіді ніхто не залишив недоїдків хліба — нагадує або й доїдає за нами сама. А ще я знаю, вона ніколи не буде зверхньо поводитися з людьми в простому селянському одязі…
Благоговійне ставлення до хліба — то шаноба до тих порепаних і святих рук, що його виростили, це наша генетична пам’ять про мільйони чоловіків, жінок, дітей, які відійшли у вічність через відсутність його, найголовнішого, хліба нашого насущного…
Політики всіх рівнів нині переймаються проблемою національної ідеї, яка об’єднала б увесь український народ, а отже, дала б йому змогу спільно будувати достойне життя для кожного, як і належить європейському народу з багатющою культурою і величезним розумовим потенціалом.
Дозволю собі припущення, що свічка у вікні кожного українця, яку, за дуже слушною пропозицією професора-політолога, першовідкривача правди про голодомор — Джеймса Мейса, мають запалити у визначений день на знак пам’яті про загиблих в голодоморах, і стане об’єднавчим символом. Бо в ці хвилини кожен згадає, через які випробування пройшов наш народ, а одже, зазирнувши у морок минувшини, відчує себе щасливим хоча б з того, що не пережив цього страхіття. І зрозуміє: наша сила в єднанні. І знайде в собі наснагу будувати майбутнє…
Тоді, можливо, здійсниться те, про що мріяв колись Тарас Шевченко:
…І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Свічка Пам’яті та Надії…
