Сяйво макгафіна
Нещодавно, абсолютно випадково, передивився «Кримінальне читво». Не все, лише кілька смачних фрагментів. Вразила одна деталь, на яку досі не зважав. Дивно якось і згадувати, але був у мене колись цілком офіційний чорний «дипломат». Та сама пласка ділова валізка, котра в ті часи вважалася неодмінним атрибутом серйозної людини. Тобто успішного студента, перспективного інженера, державного функціонера середньої ланки, демобілізованного вояка і тому подібне. Хоча на той час я не був ані серйозним, ані зайнятим. Взагалі нічим не займався. Але без того прямокутного приладдя на вулицю взагалі не виходив. Валізка була цілком респектабельна — з якісного шкірозамінника, на блискучих замочках, відкривши які, можна було побачити розкішне нутро, оббите пурпуровим оксамитом.
Що там носив — навіть не згадаю. Нічого значущого, скоріш за все. Бо проводив вільний час (іншого і не було) з такими ж нонконформістами-ледацюгами, як і сам.
Водночас щось йшло явно не так. І чим більше «дипломат» прилипав до руки, тим глибшою ставала ця майже екзистенційна криза. Як жити далі? Що робити, коли нічого робити не хочеться? Іншим би мої проблеми…
І в певний момент щось клацнуло, перемкнулося — і ось я вже в одній із колишніх радянських столиць, в компанії емансипованих початкуючих художниць, патлатих малолітніх гуру та іншої феєричної публіки. І сам маю такий вигляд, що дипломат мені зовсім ні до чого. Та поїздка абсолютно мене змінила, і, якби не вона, — ці рядки писати не було б кому. В кожного врешті-решт свої шляхи дорослішання…
А коли прийшов час рухатись далі, почав я збирати речі, подивився на ту, вже припалу пилом валізку, і зрозумів, що ось у ній вся моя попередня непевність і лишилася. Що мене там, в оксамитових нетрищах, більше нема.
В «Кримінальному читві» фігурує схожа валізка. Хіба що замки цифрові. Коли її відкривають, то зсередини ллється нетутешнє, золотаве світло, від якого важко відвести очі. Дуже особлива річ. Заради неї герої, яких грають такі колоритні чолов’яги, як Джон Траволта і Семюел Джексон, готові забирати чужі життя і ризикувати своїми. Розуміючи, що Тарантіно — майстерний пересмішник, що він дражнить глядача, вряди-годи задаєшся питанням — що там? Звідки це світло, котре зачаровує жорстоких бандюганів?
І цього разу впала в око вищезгадана деталь: код на замках — дуже прикметне число: 666.
Отже, наповнивши серця етичною суворістю, проінтерпретуємо: Траволта і Джексон несуть своєму босу, ватажку мафії, владу як таку — над цим світом. Та й чи мафіозі він, чи людина, чи не є кимось ще могутнішим?
Але добре сміється той, хто пише титр «The End». І, з огляду на те, що відбувається в фільмі, виходить, що все зовсім не так зловісно. Тому що герой Траволти загинув нездарно і по-дурному, а герой Джексона взагалі покинув кримінал, щоб проповідувати слово Боже. А валізка як така взагалі жодним чином не вплинула на сюжет. На її місці могли б опинитися пачка грошей, статуетка сокола, ключка для гольфу — будь-що. Великий Альфред Хічкок, котрий геніально розумів природу кіна, називав такі речі дуже дотепно — «макгафіни». Макгафін, за визначенням автора «Психо», — то такий предмет-провокатор подій у фільмі. Заради нього дійові особи вступають у конфлікти, укладають угоди, ставлять перед собою втаємничені завдання — одним словом, драматургійна машина працює на повну потужність, а що, власне, послужило приводом для всього того — не має жодного значення. Бо головне не привід, а те, що відбувається потім.
І ось таким макгафіном, марою, є диявольська валізка в «Читві». І, здається, це вірно і для мого власного випадку…
Ті валізки і зараз у моді. Їх можна побачити і на вулицях, і в офісах, і по телевізору. Це — неодмінний атрибут успішного клерка, перспективного бюроката, менеджера середньої ланки, відмобілізованного політика. Вони — всюди. Вони впевнені, що несуть владу, несуть багатство, поважний статус, залізно розплановане майбутнє, що весь світ розфасований по їхніх чорних ящиках.
Макгафіни.
