Символ часу
Ще задовго до того як на горизонті з’являються перші висотні будинки, Москва зустрічає пасажирів поїздів старовинними церквами — одним із найяскравіших проявів талановитості росіян. Храми вражають різноманітністю (попри всі канони часів), стрункою легкістю і якоюсь особливою, майже дитячою веселістю. Це гра кольорів, форм, стилів — гра генія. Мало яка православна країна може похвалитися такою спадщиною у царині храмової архітектури. (У деяких народів, скажімо, у Чорногорії, церкви століттями будувалися — і будуються сьогодні — чи не за одним, гранично простим, стандартом.)
Тим більшим контрастом для мандрівника є та монументальна споруда у центрі Москви, яку москвичі скорочено і дещо непоштиво називають «Ха-Ха-Ес». Йдеться про храм Христа Спасителя, зруйнованого колись більшовиками і нещодавно відновленого спільними зусиллями п. Лужкова і Московського Патріархату. Відомо, що зведений перед Першою світовою війною на честь 100-рiччя перемоги у війні 1812 року помпезний, еклектичний за стилем храм, не користувався особливим успіхом у сучасників. Спеціалісти піддавали його архітектуру й оздоблення нищівній критиці, а деякі пасквілянти-безбожники прозвали споруду на Волхонці «гігантським капищем».
Коли стоїш перед храмом Христа Спасителя, постiйно дивуєшся — розмірам храму, його неправославному «лику», еклектиці художнього декору (храм аж ніяк не східний, але й не західний). Неприємно вражають загальні пропорції будівлі з велетенським центральним куполом, який є не завершенням цілого, а, скоріше, навпаки — вся будівля сприймається тільки як фундамент того купола. Тому храм трохи нагадує малорослу людину з непропорційно великою головою. (А, може, то є бетонний символ функціональної структури російського суспільства?)
Гігантський внутрішній простір поглинає людину, як море. І не тільки простого віруючого. Мені випала честь бути присутньою на Патріаршому богослужінні, вислухати казання Патріарха Алексія II. І хоча я стояла досить близько від Московського Патріарха, його постать виглядала під гігантським куполом незвично маленькою. Враження відчуження від людини ще посилювалося сліпучим золотим блиском інтер’єра. У променях потужних софітів сяяли покриті сотнями пудів жовтої та рожевої фарби стіни (це важко назвати живописом), блискотів золотий вівтар, підкупольний простір випромінював світ, наче сонце. А до того ще панікадила, мармури, оклади, золочені раки. Все разом створювало сильний, чисто театральний, тобто ілюзорний, ефект. Як це вміли колись робити у Великому театрі, коли йшла, наприклад, опера «Борис Годунов». Візантію — не кажучи вже про Росію — тут дарма й шукати.
Хтозна, може, справа не в самому храмі Христа Спасителя, а в тому, що його багатство різко відтіняється бідністю більшості росіян? І саме через це здається таким надмірним? Думаю, що знайдеться мало людей, у головах яких не виникало б запитання: «Господи помилуй! У що ж обійшлася нам, росіянам, ця сяюча гігантська споруда?! І чи не могли б ми ще деякий час обходитися без неї?». Якщо подумати, однак, то за такою логікою — очікуючи загального суспільного благополуччя — на землі досі не було б збудовано жодної видатної споруди, культової чи світської. Така сумна виходить логіка.
Повернемося, втім, на Патріарше богослужіння, що відбулося напередодні Дня всіх святих. Дещо тут привертало увагу. Скажімо те, що храм був майже пустим — службу стояло всього кілька десятків людей, включаючи екскурсантів- іноземців та ченців, привезених сюди автобусом. Що мало узгоджувалося з розмірами храму та з чисельністю «найбільшої у світі православної Російської церкви». Мабуть, через малолюдність пастви казання Московського Патріарха Алексія II було коротким — він нагадав про щойно минуле свято Святої Трійці та зробив наголос на тому, що фактично День усіх святих є днем іменин всіх православних, адже кожен православний носить ім’я одного iз святих.
Після закінчення служби можна було оглянути храм і спостерігати вельми знайомі і, на жаль, типові не тільки для Москви сценки. Ось до інтелігентної черниці, що усміхнено й жваво розповідає щось двом солідним панам, підійшла якась стара. Вона з поклоном, шанобливо звернулася до матушки, але, очевидно, невчасно. Яка миттєва метаморфоза сталася з обличчям, тоном голосу, манерами черниці! Як виразно дала вона зрозуміти, що зараз не до відповідей на якісь дурні запитання. А невдовзі розпочалася відома процедура закриття храму, випровадження відвідувачів. Зрозуміло, що це не така проста справа, що впоратися з нами непросто, що «совісті ми не маємо». Але закриття храму все ж має якось відрізнятися від закриття, примiром, крамниці або якоїсь каси. Коли вказують на двері, я претендую на формальне вибачення або хоча б на те, щоб мені не чистили черевики шваброю. Навіть у храмі Христа Спасителя.
На щастя, виїжджаючи з міста ще засвітла, мала можливість спочити поглядом на невеликих церквах, які є органічною частиною підмосковного пейзажу. Вони красуються собі на зелених горбках, не маючи найменшого уявлення про роззолоченого присадкуватого велетня у центрі столиці.
