Синдром Політбюро
Між процесами, що практично одночасно відбуваються у парламентах України й Росії (структурування більшості, формування опозиції, вибори керівництва, перегляд статусу депутатів) є деяка подібність. Питання в тому, чи ця подібність лише зовнішня, чи ж ці процеси можна вважати повністю ідентичними?
Показово, що одним із перших кроків української лівої меншості стало звернення до керівництва російської Держдуми. Якщо заява, направлена ними до Парламентської Асамблеї Ради Європи видається цілком виправданою і закономірною (все- таки йдеться про міждержавну структуру, до якої входить Україна), то простежити прямий зв'язок між внутріпарламентським конфліктом і «скаргою» до російського керівництва на керівництво українське досить нелегко. Однак це був момент істини — під час небезпеки відпадає усе словесне лушпиння і спрацьовує природний інстинкт. І хоч того ж дня на прес-конференції Олександр Ткаченко заявив: «Ми просто поінформували наших колег у Росії про становище у Верховній Раді», вже було очевидно, що «пуповину», яка зв'язувала українських лівих із ЦК КПРС, вони так і не розірвали.
Відповідь із Москви не забарилася, і ось уже російський спікер комуніст Геннадій Селезньов звертається до Леоніда Кучми із закликом стриматися від неконституційних дій у взаємовідносинах із Верховною Радою. Свій такий палкий інтерес до внутріпарламентської кризи у сусідній державі Г.Селезньов пояснив тим, що «Україна є нашим братським партнером і нам не байдуже, що там відбувається». Нічого сказати, переконливе пояснення. При цьому необхідно зазначити кілька моментів: по-перше, у Держдумі вже цілий тиждень триває власна криза, і пан Селезньов не знайшов ніяких ефективних кроків для її подолання; по-друге, усім відомий російський рецепт вирішення подібних криз — розстріл Верховної Ради у 1993 році. І, нарешті, у той же час, коли російське керівництво зазнає критики у всьому демократичному світі за дії у Чечні, пан Селезньов учить українське керівництво, «що таке добре і що таке погано».
При цьому, якщо хтось вважає, що пан Селезньов керується комуністичною солідарністю, то він помиляється. Російські ліві — і у цьому їх головна відмінність від українських — стоять на державницьких позиціях (ясна річ, у їхньому розумінні) й «ідеологічне забарвлення» для них грає залежну роль. Така прагматична позиція КПРФ уможливила союз комуністів і «Єдності». І саме відсутність такої позиції в українських лівих багато у чому зумовлює неможливість подібного союзу. Тому російський сценарій формування більшості на «неідеологічній основі» з участю лівих партій сьогодні в Україні не пройде. Принаймні, доти, доки наші ліві відчуватимуть себе «депутатами Верховної Ради СРСР».
