Синдром жертви

Історії, з якими приходять жертви насильства в Центр, часом дивують. Наприклад, одна з відвідувачок звернулася за допомогою до психологів... на 15-му році перманентного побиття чоловіком. У ході спілкування з’ясувалося, що в сім’ї і її, і його батьків такий «стиль» з’ясування стосунків був цілком природним. Напевно, вже не є новиною той факт, що люди, які пережили в дитинстві насильство або стали його свідками, нерідко переносять цю форму поведінки і в свою майбутню сім’ю: вищезгадана відвідувачка через 15 років зрозуміла, що це ненормально.

Усвідомлення існуючої в країні проблеми (яка в Україні загострюється «місцевим» соціально-економічним чинником) «вилилося» в прийняття депутатами в листопаді 2001 року закону, що приписував різним органам (виконавчої влади, дільничним, органам опіки тощо) попереджувати насильство в сім’ї. А днями, як уже повідомляв «День», Президент підписав Закон про внесення змін до Кодексу про адміністративну відповідальність. Згідно з цими змінами, здійснення насильства в сім’ї, а також невиконання захисного розпорядження (письмове зобов’язання «насильника» «більше так не робити») призводить до штрафу... розміром від 17 до 51 гривні або виправних робіт терміном до одного місяця з відрахуванням 20% заробітку. У випадку, якщо ті ж дії здійснено за рік повторно, штраф становитиме від 51 до 119 гривень з додатковим відрахуванням все тих же 20%, а термін виправних робіт може збільшитися до 2-х місяців.

Введення цієї міри — безумовно, позитивне явище, вважає В. Бондаровська. Інша справа — розмір оцінки нанесеної шкоди, а також ще один нюанс: у проведеному по «гарячих слідах» бліц-опитуванні дільничні деяких районів столиці виявили сумнів з приводу того, що навіть ці «смішні» суми будуть порушниками сплачені. І вже тим більше сумнівно, що це матиме виховну дію. Та й, у принципі, справа, на думку директора Центру, — не у вищезазначеному розмірі фінансової «острашки» порушника: є речі більш серйозні, які законодавчими актами якраз і не враховуються. Наприклад, не тільки самі громадяни не знають про те, які речі підпадають під поняття «насильство»: часто не враховує їх і саме законодавство. Відсутній сам механізм допомоги жертвам, що, на думку директора Центру, пов’язано з «класичною» для країни проблемою: що і як треба робити — вже узаконено, а на які кошти — поки невідомо. Скажімо, жінці, що стала «утриманкою» у зв’язку з доглядом за дітьми, захистити себе від насильства через суд за допомогою адвоката, звичайно, ні за що. А мережа соціальної адвокатури на даний момент — очевидно, недозволена для держави розкіш. Нерідко з вищезгаданих причин не на користь жертви домашнього насильства вирішується і питання «розділення» спільної власності: у працюючого чоловіка і його адвоката більше шансів залишитися з «метражем». Кількість же створених в Україні центрів соціальної реабілітації (в яких, до того ж, постраждалі можуть пробути не більше нiж місяць) — це, за образним висловлюванням В. Бондаровської, крапля в морі людських страждань. На Заході неблагополучні в плані сімейного насильства сім’ї «підпадають» під соціальний супровід: соціальні працівники опитують сусідів, бувають у таких сімей вдома або запрошують її членів у центри для бесід. У нас ця функція покладена на дільничних міліціонерів. Вони мало того, що не можуть (та й, по суті, не повинні) бути фахівцями в області тонких психологічних матерій, так ще й завантажені масою інших, абсолютно їм не властивих, завдань у дусі... «інспектування» санітарного стану ввіреної дільниці. Не є істотною мірою і вже згадуване захисне розпорядження, тобто перше попередження винуватця, у зв’язку з чим фахівці ратують за американську модель вирішення цієї проблеми: навіть якщо випадок насильства — перший, кривднику «сьогодні і відразу» заборонять наближатися до жертви, образно кажучи, на кілометр.

Тут, до речі, існує й інший нюанс: формулювання в законі про те, що така віктимна поведінка (коли «жертва» сама провокує нападника) — досить розпливчата. З одного боку, вона потрібна, щоб на грунті проблеми насильства в сім’ї не виникало спекуляцій; з іншого — визначити нефахівцю (в даному випадку, дільничому) «віктим» це чи ні, досить складно. Тому нерідко потерпілій (— ому) віктимна поведінка може бути просто «нав’язана», і жертва залишається з кривдником під одним дахом.

Заввідділом проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави та права Олександр Костенко схильний підходити до проблеми «смішних» розмірів штрафу з іншого боку. Значною мірою, говорить він, бездіяльність дільничих інспекторів пояснюється тим, що останньому, грубо кажучи, доводилося чекати, поки сімейний тиран здійснить дії, які підпадають під норми кримінального законодавства. Адже «матеріалізувати» кримінальну справу досить складно. У цьому випадку, говорить О. Костенко, процес ускладнюється і специфікою обставин, у яких може бути скоєно злочин. Адже сімейна сфера настільки інтимна, що часто зі свідченнями свідків (а значить, і з доказами) — досить «туго». І слідчі, яким потрібно однаковою мірою довіряти обом сторонам, нерідко беруться за подібні справи дуже неохоче. Таким чином, введення штрафів, розширивши можливості профілактично-попереджувального характеру, дозволить органам, на якi покладено функції нагляду, більш активно втручатися в процес і — «у разі чого» — спростить можливість застосування більш суворих мір. І, головне, це допоможе уникнути непотрібної зайвої закриміналізованості сімейної сфери.

Останнє — тема окремої розмови. У західної жінки, яка страждає від насильства в сім’ї, існує право вибору: куди звернутися за допомогою і, в тому числі, як не доводити справу до криміналу. Психологічні служби допомагають погасити конфлікт, третейські і адміністративні суди — вжити більш жорстких заходів до насильника. Українські жінки з цього приводу або мало інформовані, або, як уже говорилося, не можуть отримати допомогу внаслідок мізерної кількості відповідних служб. Щодо другого, то створення цих судів у процесі реформування судової влади передбачено. Тільки невідомо, коли цей процес буде завершено…Ось і виходить, що жертві домашнього насильства доводиться напряму «бігти» з будь-якою заявою до судів, які є, які й без того переобтяжені. І це ще добре, що комусь із жінок приходить в голову хоч кудись звернутися, говорить О. Костенко. Адже, по-перше, майбутнє сім’ї дуже залежить від подальшого рішення суду. Побоювання складностей економічного та психологічного характеру, які можуть виникнути, якщо винуватця покарають (інших виходів із ситуації, як уже говорилося, з об’єктивних причин практично немає), значною мірою і пояснюють низьку «позовність». По-друге, жертви часто не знають ресурсів законодавства. Навіть за нинішнього, «неєвропейського», стану справ у сфері боротьби з сімейним насильством, захиститися від свавілля можливо, вважає фахівець. І те, що таких правопорушень поки ще багато, а також те, що вирішується ця проблема досить «туго», О. Костенко більш схильний пов’язувати все з тією ж низькою правовою культурою співвітчизників: закони «працюють» у тих країнах, де люди хочуть і вміють їх застосовувати.