Танці на лезі бритви

У 1859 —1861 роках граф Отто фон Бісмарк, тоді ще не знаменитий німецький канцлер, а кар’єрний прусський дипломат, був послом короля Фрідріха-Вільгельма IV у Петербурзі. Чувши про гострий, саркастично відточений розум прусського посла, з ним охоче спілкувалися представники петербурзького вищого світу. Благо, тему для розмов не потрібно було надто довго шукати: величезна імперія Олександра II стояла на порозі давно «перезрілих» (не «назрілих»!) економічних, соціальних і політичних реформ, найглибших за своєю суттю. І думаючій частині суспільства, у тому числі й багатьом переконаним консерваторам, уже було очевидно, що з реформами давно слід визначатися: не могла вважатися в середині ХIХ століття хоч скількись сучасною кріпосницька країна, де кілька десятків тисяч великих землевласників, дворян, розпоряджалися майном, а то й самим життям десятків мільйонів кріпаків — російських, українських, білоруських, грузинських, молдавських... які становили 80% населення Імперії. Так далі жити не можна — це дуже багато хто розумів.

І ось найвідоміший ліберал, переконаний прихильник реформ, дійсний статський радник граф Микола Мілютін відвідав у жовтні 1859 року посла Бісмарка, щоб запитати його, що той думає про перспективи та суть намічених історичних перетворень. Бісмарк усміхнувся, помовчав, а потім відповів: «Я бажаю вам успіху — справа, за яку ви беретеся, потрібна для держави. Пам’ятайте лише про те, що проводити реформи в такій країні, як Росія, — це означає танцювати на лезі бритви!» (цей діалог відтворив у своїх спогадах, виданих 1903 року, Дмитро, брат Миколи Мілютіна).

Наше завдання — простежити, як цар Олександр II та його оточення «танцювали на лезі бритви» у 1856 — 1861 роках, як розвивався проект Великої реформи (вона дійсно була такою!), які внутрішні протиріччя були в ній закладені — і чому та «бритва», про яку говорив Бісмарк, перетворилася, всупереч реформі, на страшну Сокиру революції; адже невипадково саме тоді, 1860 року, пролунав заклик: «К топору зовите Русь!».

У чому полягали ці внутрішні протиріччя реформи? У тому, насамперед, що цар Олександр II, який докорінно впливав на суть, темпи, напрям і хід змін, революційних за своєю суттю (бо створювалася вже нова суспільна система — ринкова, капіталістична за своєю природою; це і є першою відмінною властивістю справжньої революції, справді радикальної реформи, але в ніякому разі не кольорові «фішки», які учасники тих або інших верхівкових переворотів на себе наклеюють), цей монарх був не лише політичним спадкоємцем влади свого батька Миколи I («неудобозабываемого Тормоза», за словами Тараса Шевченка), а й «спадкоємцем» його напряму думок, його невикорінного консерватизму та затятої прихильності «основам». Хоча, безперечно, Олександр II чудово розумів неминучість реформ — адже саме його відомі слова (з промови перед московським дворянством 30 березня 1856 року): «Розумніше й краще скасувати кріпосне право «зверху», ніж чекати, поки його скасують «знизу» — надали поштовх обговоренню самої проблеми в колах чиновників, дворян і навіть у пресі (за Миколи це було неможливо). І все ж таки «фатальне протиріччя» зберігалося. Воно наклало незгладимий відбиток на всі політичні рішення царя. Рішення, які приймалися «між жорнами» історичної необхідності скасування кріпосного права і звичного стереотипу консервативного мислення.

У чому конкретно полягали проблеми, які змушували всесильного, здавалося б, самодержця весь час відкладати проведення реформ і «ходити навколо них, як кіт біля гарячої каші» (за відгуком одного з дотепних сучасників)? Чи наділяти звільнених селян землею (сама необхідність «дарування» царем — саме так! — особистої свободи кріпакам сумнівам не піддавалася), а якщо наділяти, то в якому саме обсязі й у якому юридичному порядку? Ось про що йшлося. У тісному зв’язку із цим корінним питанням була й низка інших: чи зберігати колись нерушимий принцип «священної вотчинної власності» дворян на землю; чи зберігати обсяги існуючих земельних наділів у селян (зрештою Редакційні комісії, що розробляли основи реформи і були створені указом царя 1858 року, прийняли саме цей підхід, що мало досить важливе значення); чи викуповувати поміщицькі землі та яким чином, юридично обов’язково чи добровільно, на який строк і якою має бути фінансова участь держави в цій справі?

До речі, зауважимо, що існував ряд суто економічних причин, які роблять проведення реформ просто безальтернативним. Для більшості поміщицьких господарств Російської імперії середини ХIХ століття (і для українських — теж, про що свідчать і «записки» відомого громадського діяча і землевласника В. Тарновського, які доводили до відома царя) екстенсивні шляхи розширення виробництва зерна — а саме розширення посівних площ — були закриті, а на шляху інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, підвищення продуктивності праці «мертвим» бар’єром стала система примусової праці кріпака. Особистий інтерес «панщинного» селянина, що вийшов на обробку поміщицького поля зі своїм інвентарем і конем, полягав, безумовно, у тому, щоб якнайменше «викладатися», зберігати сили й знаряддя праці для роботи на «своєму» наділі землі. Поміщик, зацікавлений у зворотному, не міг, чимдалі більшою мірою, не бачити марності й неефективності заходів примусу селянина, а також не бачити й того (якщо поміщик був вільний від станового егоїзму), що втягнене в товарні відносини поміщицьке господарство, яке об’єктивно тяжіло до розширеного відтворення, не могло його нормально здійснювати на базі кріпосних відносин. У цьому й полягала суть проблеми.

Крім юридичних та економічних питань реформи, не можна було ігнорувати й аспекти суто адміністративні, а саме: хто її здійснюватиме — уряд чи дворянство? Хто, таким чином, візьме на себе відповідальність за неї? І ще: чи можна взагалі проводити реформи, використовуючи вже добре відомі, звичні органи влади та інституції? Слід віддати належне Олександру II і його радникам: на це останнє запитання уряд відповів «ні». Було спеціально створено Секретний (потім — Головний) комітет у селянських справах, а трохи пізніше — підпорядковані йому (фактично — особисто царю) Редакційні комісії, які й зайнялися відпрацьовуванням конкретних питань реформи.

У складі Редакційних комісій, а також губернських комітетів, котрі готували реформу з урахуванням місцевих умов, були справді неабиякі особистості.

Ось що писав у записці царю генерал-ад’ютант Яків Ростовцев, близький особистий друг Олександра II: «Жоден зі способів, вжитих у Європі при зміні побуту селян, не може бути прийнятий за зразок у Росії. Там піклувалися не про звільнення селян, бо особисту волю селяни здобули давно, а про наділення їх поземельною власністю. Росії ж слід вирішити два завдання. Перше — власне звільнення, друге — наділення селян землею. Наділення селян землею нині ж негайно і комітет, і Ви, государю, визнали неможливим, викуп же землі в поміщиків урядом обійшовся б йому до мільярда карбованців сріблом (! — І. С.). В уряду немає й малої частини таких неймовірних багатств; випуск же облігацій або позика в таку суму здійснили б у Росії фінансову революцію. Понад те, російський селянин, за винятком малої кількості губерній і деяких промислових місцевостей, не зрозумів би заплутаний вузол викупу землі в кілька десятків років (а так саме й сталося, що зрештою стимулювало майбутні революції. — І. С.) і сказав би: «Ось тобі й воля, тільки оброку набавили!». Ростовцев, який представляв ліволіберальне крило реформаторів, раптово помер у лютому 1860 року; перед смертю він звернувся до царя, який був біля його ліжка, із закликом: «Государю, не бійтеся!».

І ось, після п’яти років запеклих дебатів, політичної боротьби і безперервних компромісів (після смерті Ростовцева реформаторські законопроекти чимдалі більше «правішали», що, втім, відповідало і внутрішнім переконанням самого Олександра II), 19 лютого (3 березня за новим стилем) 1861 року було урочисто, під святковий церковний дзвін, проголошено Маніфест Олександра II про звільнення селян, а також найважливіші супровідні юридичні документи: «Загальне положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності», «Місцеві положення» і «Додаткові правила». До речі, низка «Місцевих положень» стосувалася земель України. У «Маніфесті» наголошувалося, що скасування кріпосного права є результатом добровільної ініціативи «шляхетного дворянства», і цей акт є продовженням законодавчої діяльності царя щодо «благоустрою» станів («Вникая в положение званий и сословий в составе Государства Нашего, Мы усмотрели, что государственное законодательство, деятельно благоустрояя высшие и средние сословия, определяя его обязанности, права и преимущества, не достигло равномерной деятельности в отношении к людям крепостным. Ибо права помещиков были довольно обширны и не определены с точностью Законом, место которого заступали предание, обычай и добрая воля помещиков»). Таке становище, на думку монарха, необхідно було виправити. Тоді й нижчий стан отримає можливість «звільненої праці» (дивні слова у вустах царя!).

«Маніфест», яким було проголошено, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на двірських людей скасовується назавжди», а також численні «Положення», що випливали з нього, наділяли вчорашніх кріпаків сумою особистих свобод і громадянських прав. Так, для шлюбу вже не було потрібно для селянина згоди поміщика; селяни отримували права юридичної особи, вони могли особисто або у складі громади укладати договори, приймати на себе зобов’язання й підряди, могли вести «вільну торгівлю» без взяття торговельних посвідчень і без сплати мит; селянин ставав юридичною особою у цивільних, адміністративних і кримінальних справах, отримав статус «вільного сільського обивателя» і право участі у виборах громадських посад (а також право бути обраним), право вступати в «загальні навчальні заклади». Нарешті, проголошувалося, що відтепер селяни можуть бути покарані лише за судом (щоправда, одразу робилося лукаве застереження: «або за законним наказом поставленою над ним урядової або суспільної влади»).

Не важко помітити, що Велика Реформа була відчутним кроком уперед. Але чому вона, за всього цього, не досягла своєї мети (а метою, хоч і не завжди декларованою, було запобігання селянському бунту, причому кривавому!). Тут слід ураховувати цілий комплекс причин. По-перше, «тимчасово зобов’язане» становище мільйонів «звільнених» селян, тобто необхідність для них десятиліттями викуповувати землю, яку вони і так вважали своєю, даною від Бога, зароджувало в них обѓрунтовані підозри, що Велика Реформа проводиться виключно в інтересах великих землевласників (значною мірою воно так і було!). По-друге, уряд свідомо взяв курс на збереження й навіть усіляку підтримку старої селянської громади, сподіваючись, що в такий спосіб запобіжить соціальним потрясінням (нагадаємо, що цілком зруйнувати цю громаду не змогли й реформи Столипіна), насправді ж вийшло саме навпаки... І по-третє, істотну роль відіграли коливання Олександра II, його відступи від декларованого курсу (так, він звільнив значну частину вищих чиновників, разом з якими готував реформу, — втілювали її в життя після 1861 року значно консервативніші люди, приміром, граф Петро Валуєв, чиє ім’я є пам’ятним для українців...).

Не дивно, що чимала частина українських і російських селян не прийняла реформу, не повірила їй (згадаємо класичне Шевченківське: «Лихої, тяжкої години,/Мабуть, ти ждеш?/Добра не жди,/Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола/Її приспав»). Характерна реакція вчорашніх кріпаків із села Бездна Казанської губернії: вони оголосили, що урочисто зачитаний їм царський Маніфест — підробка поміщиків, а насправді — цар дарував волю — із землею, саме із землею! Війська відкрили по натовпу селян вогонь; було кілька десятків загиблих. А в іншому російському селі, Крандіївці, селяни, коли їм оголосили, що потрібно продовжувати фактично працювати на поміщика, щоб викуповувати свою ж землю, заявили: «Усі до одного помремо, але не скоримося... За Бога і за Царя помремо всі до одного» — і вийшли з покори. Знову пролунали постріли, було вбито 11 чоловік, поранено 31, 165 покарано шпіцрутенами, багато заслано до Сибіру. Ад’ютант генерала Дренякіна, Худяков (саме Дренякін керував розправою), свідчив: «Сікли так, що шматами летіло живе м’ясо... «Ну що? Чи каєшся? Чи підеш тепер на роботу?» — запитають мужичка, спина якого була однією безформною масою, з якої стирчали шматки лозин, що врізалися в тіло. Нещасний під час припинення лише зітхне начебто вільніше й вимовить: «На роботу не піду. Дорізуйте мене». І знову ллється кров без стогону, без крику».

На новому «витку» історичної спіралі перед українським суспільством зразка 2011 року, через 150 років, знову постає «привид» (або наближення підземного гулу?) реформ. Отже, і питання про довіру до тих, хто ці реформи проводить, — це головне. Бо хто «замовляє» реформи (не стільки і не тільки в персональному сенсі слова, скільки в соціальному) — у тих інтересах вони й здійснюватимуться. Справа навіть не в тому, що кожен наш уряд за останні 20 років обов’язково просторікує про реформи — а напівфеодальна, напівкріпосницька, по суті, система власності й система всіх суспільних відносин залишається недоторканною, — яка вже тут «довіра»! Справа в тім, що діапазон часу, коли стан справ ще можна виправити (врятувати?) реформами, а не чимось уже набагато радикальнішим, стрімко скорочується. Як у «Шагреневій шкірі» у Бальзака...