Танці зі снігом

Київська зима завжди здавалася мені затишною і, хоч би як це дивно звучало, теплою. Може, тому, що перша з тих зим застала мене на Татарці, в одному тамтешньому патріархальному дворику. Оточене двоповерховими будиночками, то було дуже тихе і якесь майже забуте місце — дарма що внизу, за кількасот метрів, майже цілодобово гомоніли автобусна станція і Житній ринок. Сніг ніхто не прибирав, тож подвір’ячко перетворювалося на розкішну пухнасту кучугуру, в якій мешканці двоповерхівок протоптували вузенькі стежинки. Посередині ріс старий розлогий клен, під ним стояв дерев’яний стіл, на ньому так само височіла біла шапка з метр заввишки, і це ще додавало затишку.

А як ненароком обсяде нудьга-хандра, добре зайти в неквапний снігопад до парку, де старезні ялини ростуть поруч, стати, а ліпше лягти поміж ними, і витріщатися вгору, помалу втрачаючи будь-які думки і смуток всередині, дивитись і дивитись, як неквапно линуть до тебе лапаті крихти твого порятунку; нічого не лишається, тільки тиша, вічнозелений колодязь і миті снігу, що не закінчуються, що так утішно тривають.

Бувають інші врочисті днини, переважно наприкінці січня, коли стоїть криштальний мороз, усе біле, і на деревах іній, і сонце пливе по бірюзовому небосхилу заблуканою забавкою, але його проміння досить, аби трохи розігріти верхів’я тих дерев. І тоді іній починає опадати, і все це ніби промите і вичищене повітря наповнюється міріадами блискучих крижаних голочок, наче хтось там нагорі перетирає діаманти на порох.

Непогано також, повертаючись пізно ввечері додому, втішитися із зовсім порожньої, щойно засніженої вулиці, і, нехтуючи тротуаром, рушити пішки просто посередині, стати першою, взагалі першою людиною, що йде по тій цілині.

Або просто скатати у своєму спальному районі величезного сніговика, і, чимчикуючи вранці на роботу, посміхатися йому як старому знайомому.

Або, доки за шибками сніжить, сидіти біля вікна з кицькою на колінах і спостерігати віхолу напівдрімотним оком.

У кожного знайдеться сила-силенна власних пригод з київською зимою.

Вона може бути сувора, а може — чудернацька (чи, як кажуть занудливі синоптики, аномальна), але з кожним, хто бодай трохи любить її, обов’язково станцює тур свого повільного лапатого танцю, — щоб потім зі статечним поклоном передати партнера в нервові руки замазури-весни.