Тарапунька і Махарадзе
Головною проблемою в нашій спортивній тележурналістиці є не рівень власне журналістів. Людей, здатних грамотно і без помилок вказати, хто кому якою ногою забив або хто кого в якому раунді переміг, у нас є достатня кількість. Головне починається в момент живого спілкування журналіста і спортсмена, без якого неможливий повноцінний спортивний телепродукт. Це ж саме стосується коментарів спеціалістів, які прикрашають собою хороший спортивний репортаж. Варто лише початися такому спілкуванню, як одразу маємо рецидив «тарапунькізму». Український спортсмен чи тренер відповідає українському ж кореспонденту на українському телебаченні неукраїнською мовою. Картина до болю типова. До болю тому, що всі відповідаючі прекрасно розуміють і добре знають рідну мову. Але щось їх зупиняє, щось не дає говорити мовою країни, честь якої вони захищають на спортивній арені. Що саме?
Скажете — знайшов проблему! Аби забивали й вигравали — яка різниця, якою мовою говорять ті спортсмени. Чому ж тоді Олег Блохін у Греції дає інтерв’ю грецькою мовою, брати Клички в Німеччині — німецькою, нова футбольна суперзірка Андрій Шевченко за які-небудь вісім місяців загомонів італійською? Приклади можна множити ще довго. Після чого ніяк не вдається повірити в те, що спортсмен, який зневажає мову своєї рідної держави, насправді здатний підняти престиж цієї держави. Навіть іноземці нам у цьому допомагають, подаючи в протоколах міжнародних змагань імена і прізвища наших атлетів в українській транскрипції. В день матчу-презентації Андрія Шевченка в Мілані, що відбувся торік, італійські уболівальники старанно виписали українською величезне гасло: «Ласкаво просимо, Андрій!». Тепер уже такого не пишуть. На плакатах міланських тіффозі замість «Андрія» з’явилось суржикове «Шева».
Не можна сказати, що спроб українізувати наш спорт не було. На початку дев’яностих Йожеф Сабо не соромився говорити українською, хоча за походженням, як відомо, вiн угорець. Та згодом ініціатива згасла, не маючи підтримки «згори». Підтримка мала бути хоча б у тому, щоб у контракти ПФЛ із клубами слід було записати обов’язкові прес-конференції після матчів українською мовою. Порушників — штрафувати. Гадаєте, з доброго дива весь інтернаціонал в італійському футболі швидко лопоче мовою любителів піцци та макаронів? В Iталії, де футбол є суперприбутковим бізнесом, «німих» футболістів і тренерів не буває, як не буває у нас негарних жінок. Те саме в усіх без винятку країнах. Гонористий голландець Ван Галь за вісім місяців заговорив у Барселоні каталонською мовою, згодом опанувавши власне іспанську, і тепер знає, на якому телеканалі називати вихід «салідою» по-іспанськи, а на якому «сортідою» по-каталонськи. Італійський футбольний маестро Траппатоні за два роки в Мюнхені також не обмежився оперативним вивченням німецької, доповнивши її баварською. Чому ж у нас можна просто зневажати власну країну, виступаючи публічно нехай більш звичною, але все ж таки іноземною російською мовою? Можу посперечатися на будь- яку суму, що одне лише звернення Лобановського до уболівальників країни українською мовою збільшить на сотню одиниць кількість автобусів із сільськими дядьками, які приїздять до Києва на міжнародні матчі заповнювати олімпійський стадіон. Це ж саме дозволить киянам розрізнити «Динамо» та національну збірну і не запитувати, чому проти Зідана не грав Каладзе. Тому що Каладзе — грузин і ніколи не відповість на запитання, поставлене грузинською, на «общєпрінятом».
Кілька років тому довелося спілкуватися з англійськими українцями, які їздять до Києва на матчі за участю України. Вони розповіли епізод, що мав місце в Північній Ірландії після того, як наші там виграли. Вдягнені у національні костюми англо-українські фанати підійшли до наших гравців із словами «Слава Україні!», на що почули: «Рєбята, ви чьо? Нє понялі...»
Може, саме тому стоїть перед деякими футболістами дике питання: грати за Україну чи Узбекистан. Недооцінка національної самосвідомості рано чи пізно приведе до сумних наслідків. І політики, які роблять ставку на футбол, недорахуються «футбольних» очок на чергових виборах. Скажете, що перевчити футболістів і тренерів дуже важко, майже неможливо. І дарма.
Минулорічні вибори київського міського голови показали, що пан Суркіс прекрасно говорить українською. Почав би Григорій Михайлович вести засідання ПФЛ українською — одразу б усі згадали вивчене в школі, а хто не вчив, побіг би на прискорені курси. І престиж футболу піднявся б, і самого пана почесного президента ФК «Динамо» теж. А який був би ефект, якби наші брати-боксери заговорили рідною мовою? Невже вона для них важча за німецьку?
Не рік і не два вся Україна обурювалась примітивізмом футбольних коментаторів, яким доручалося вести репортажі з головних спортивних арен. Народ голосував кнопками телевізорів, перемикаючись на московські канали, де чули справді кваліфіковані репортажі. Наших спортивних і телевізійних керівників це дуже довго влаштовувало, аби тільки коментатор вчасно сказав те, про що його попросили, решта — не так суттєво. Не так давно в телевізорі з’явився перший коментатор, який вільно говорить українською. Радість від того, що він уже не підбирає потрібні слова, тішила недовго — ми все одно відставали від тих самих росіян. І ось був знайдений вихід — коментувати київське «Динамо» запросили славного Коте Махарадзе. Його колоритні репортажі на всесоюзному ТБ у сімдесяті-вісімдесяті добре пам’ятають уболівальники старшого покоління. Був навіть момент, коли грузинський коментатор став компромісною фігурою, коментуючи як «нейтральна сторона» матчі команд Києва та Москви. Все це було дуже добре, але в інший час і в іншій країні. Нині ж грузинський коментатор виконує на нашому телеекрані роль підзабутого вже «штепселя». Таким чином, готова впасти остання українська фортеця в нашому спорті — телерепортажі рідною мовою. Цього вже давно домагається група спортивних журналістів, яким «западло» писати чи говорити мовою своєї держави. Головний їхній аргумент — приведення нашої спортивної телекартинки до «природнього» стану, тобто до повної і остаточної її русифікації. Справді, кількість «штепселів» у нашому спорті взагалі і в футболі зокрема не зменшується. Відповідаючи на поставлене українською запитання по-російськи, вони й не здогадуються, що виглядають схожими не стільки на інтелігентного загалом «штепселя», скільки на героїв Нікуліна- Віцина-Моргунова з класичного кіно «Кавказька полонянка», котрі «совсєм нє говорят по русскі, зато всьо понімают».
На перший погляд, це виглядало б незвично, майже неможливо, якби всі футболісти київського «Динамо» включно з грузинами, білорусами, росіянами та узбеками заговорили з тележурналістами українською. Так само неможливим виглядало років десять тому підняття синьо-жовтого прапора і тризуба над будинком ЦК КПУ. Україна — це реальність. І чим швидше нас залишить синдром «тарапуньки», тим краще.
ВІД РЕДАКЦІЇ:
Можливо, Микола Несенюк досить різкий у своїх оцінках. Однак не можна не погодитися з автором, що в Україні існує проблема не лише (чи навіть не стільки. — Ред. ) з російською мовою, але й з українською також. Ми запрошуємо наших читачів (зокрема Олександра Гливінського, про якого знаменитий Коте Махарадзе висловився достатньо схвально: «Він вдумливий, швидко говорить і любить футбол») продовжити дискусію. Надсилайте свої листи звичайною чи електронною поштою.
