Таємниці лівійських революцій
Коли 1 вересня 1969 р. старший лейтенант Муамар Каддафі від імені «Спілки революційних офіцерів» оголосив по радіо про повалення короля Ідріса, іноземні посольства в Тріполі спершу не повірили — надто вже спокійно було навкруги. Коли президенту сусіднього Єгипту, легендарному Гамалю Абделю Насеру доповіли, що до влади в Лівії прийшли його палкі прихильники, він не повірив, що там такі можуть існувати, і відрядив неофіційно прозондувати ситуацію свого друга-журналіста. Всі були впевнені, що в такому сонному царстві, якою вважали Лівію, нічого статися взагалі не може. Особливо після того, як двома роками раніше направлений королем для участі в семиденній ізраїльсько-арабській війні лівійський загін добирався на фронт майже місяць... Коли у 2003 р. на саміті Ліги арабських держав Каддафі почав непоштиво згадувати відсутнього саудівського короля Фахда як про американську маріонетку, брат і спадкоємець монарха закричав: «Собачий сину, ми не забули, хто тебе привів до влади!»
Словом, дуже багато таємниць світу і сильних його знає полковник. Наприклад, може розповісти подробиці оборудки нормалізації відносин із Британією у 2004 р. та й з США роком пізніше. Сьогодні почали знову згадувати буцімто його причетність і до вибуху західноберлінської дискотеки з американськими вояками, і пасажирського літака в небі Шотландії... Так, буцімто. Бо обвинувачення зняли після таємних переговорів і переказу солідних відкупних у сотні мільйонів доларів — «рукою дружби», як тоді це визначив Тоні Блер. Блер знову по вуха у скандалі (попередній був із грошима від Пінчука): випливло, що у 2007 р. на посаді прем’єра він тиснув на прокуратуру, щоб та закрила справу про побиття двох жінок у Лондоні племінником Каддафі. І не тому, що взяв до серця неврівноваженість юного дебошира, а через те, що якраз рідна компанія «Брітіш Петроліум» мала отримати від Лівії нафтогазовий контракт на 22 млрд. доларів! І що ви думаєте? Зненацька покривджені відмовилися від свідчень, і справу закрили. А Тоні й після безславної відставки торував доріжку в Тріполі: обнімав для фото полковника біля знаменитого намету вже як «представник американського банку «Джей-Пі Морган»...
Ставити лівійське повстання поруч із туніським, єгипетським, єменським наївно. За всіма оонівськими показниками якості життя Лівія далеко їх випереджала, а ще — Росію, Казахстан і, зрозуміло, Україну: якісні, безкоштовні освіта, включно з вищою, хоч за кордоном, охорона здоров’я (звідси зрозуміла така привабливість Лівії для українських лікарів), соціальний захист і повна заборона експлуатації людини людиною — себто, лежи й зарплату отримуй. При цьому, Лівія була принадним місцем заробітчанства для сотень тисяч єгиптян, а ще британців із американцями...
Щодо невмирущого потягу народу до свободи, то ті, кому набридло поклонятися лідеру революції і перечитувати його «Зелену книгу» про джамагирію (народовладдя, точніше, прямо костомаровське «народоправство»), давно вже виїхали за кордон, але існуючі там опозиційні політичні групи чомусь і досі не виявили своєї участі в цих подіях. Натомість, є очевидним, що бунт визрів у правлячій верхівці. Ще в листопаді минулого року чкурнув у Францію шеф протоколу Нурі Аль-Місмарі, тінь Каддафі. Високий, із пишною рудо-сивою шевелюрою він бовванів у кадрі на всіх зустрічах Брата-лідера, зокрема, заводив йому в намет і Ющенка, і Тимошенко з шаблею у подарунок. Спершу у Франції, на вимогу Тріполі, його посадили під арешт до вирішення запиту на депортацію за звинуваченням у привласненні державних коштів. Але тепер пан Нурі, вже коротко стрижений, сидить у Парижі на телеканалах і розповідає, як увірвав із диктатором і лякає глядачів, що Каддафі використає хімічну зброю.
Тим часом, в повстанській столиці Бенгазі екс-міністр юстиції, що теж «увірвав», формує «перехідний уряд», якому держсекретарка США Гілларі Клінтон уже пообіцяла надати, як прямо сказала, «будь-яку допомогу для повалення Каддафі та його сім’ї». Росія, слід сказати, у своєму репертуарі: однією рукою голосує за санкції проти Каддафі, включно з імовірною передачею його трибуналу в Гаазі (за такого розвитку подій всім бажаний буде нещасний випадок, серцевий напад і т.ін., аби галасливий полковник не наговорив під час телетрансляцій), а пальчиком Путіна попереджає Захід проти втручання у внутрішні справи Лівії. Китай мовчки голосує теж «за», але я чомусь упевнений, що Пекін уже покладається на багатьох, що там «увірвали»...
Отож, версія про конфлікт Каддафі із вождями кількох племен і кланів (через зверхність, перевагу іншим, нарешті, нацьковування ззовні) виглядає найпереконливішою. Також не виключено, що далеко не всі у верхівці змирилися із кандидатурою спадкоємця — сина Сеїфа аль-Іслама, цілком імовірно, що й серед його рідних братів. Хоча ще місяць тому Захід був у захопленні від наступника: керівник товариства прав людини, доктор філософії з Лондонської школи економіки, якій дав два мільйони на дослідження проблем урядування. А світова бізнесова еліта й поготів: «Сеїф є гарантом нафтових компаній, які вклали мільйони доларів. Їхні боси мені казали, що найбільше хочуть, аби Сеїф керував країною. Я бачила довгі черги керівників корпорацій США й Європи на прийом до Сеїфа», — писала недавно Вів’єн Волт у «Тайм».
Коли в Лівії спалахнуло, Європа, за звичкою, розгубилася. Ще 21 лютого баронесса Ештон побажала всім «стриманості». А міністр МЗС Італії Фраттіні тоді прямо зажадав від колег по ЄС «не вдаватися до вимог демократичних реформ, підтримати примирення і не втручатися у внутрішні справи Лівії». Воно й зрозуміло: половину необхідної нафти Італія отримує від Тріполі, італійські компанії мають багатомільярдні контракти з ласки Каддафі. А то що, «за спасибі» Берлусконі цілував на людях руку Брату-лідеру?
Звісно, Каддафі нікому не був подарунком, зухвало нехтував політкоректністю («За 50 років Європа стане чорною і мусульманською») і нахабно шантажував, востаннє, наприклад, зажадав від ЄС 5 млрд. доларів на рік на стримування нелегалів, інакше, пригрозив, відправлятиме в Європу всіх бажаючих африканців. І нинішні заворушення є гарним приводом його позбутися, навішавши всіх собак аж до геноциду власного народу (хоча коли це оголошена «деякими дипломатами» цифра у 2 тис. загиблих давала на таке підстави, а телекадрів свідчень уже інкримінованих йому бомбардувань мирного населення ми чомусь і досі не побачили)...
І тут виникає новий головний біль: як контролювати цю територію, де легка якісна нафта б’є прямо з піску, але яку без Каддафі, вочевидь, роздиратиме племінно-кланова ворожнеча? Заговорили про інтервенцію військ НАТО. Цікаво, що першим про це попередив кубинський Фідель — знову ж таки, 21 лютого. І вже чотирма днями пізніше новоспечена «Європейська Рада зовнішньої політики» прямо зажадала від європейських урядів «розглянути військові варіанти, включно із силовою інтервенцією». Що ж це за «Рада» така навіжена? Ба, знайомі все обличчя — ще з пріснопам’ятної «Міжнародної кризової групи»! Фінський екс-президент Ахтісаарі, автор відокремлення Косова від Сербії, голова Європарламенту Єжи Бузек, шведський міністр Більд, німецький міністр-плагіатник цу Гуттенберг, купа відставників — від Йошки Фішера до Хав’єра Солани і всюдисущого Квасьневського (дивуюся, чому там Ющенком чи Тарасюком погребували?)... Словом, «європейська філія» отих горезвісних американських неоконсерваторів — архітекторів війни в Іраку і пропагандистів нападу на Іран. Після втрати посад, внаслідок безславного відходу Буша-Чейні, вони усамітнилися в «неприбутковій і такій, що неоподатковується» структурі під назвою «Зовнішньополітична ініціатива». І лівійські події привели неоконів у призабутий екстаз — у відкритому листі Обамі від 25 лютого вони вимагають інтервенції силами НАТО. Від імен підписантів віє іракським могильним холодом: Пол Вулфовіц, Елліот Абрамс, Девід Крамер (так-так, розривається між «ЗПІ» і «Фрідом Хауз»)... Тремтіть, диктатори!
